Спочатку цей лист наче не справив на мене ніякого враження; потім я почав ходити по кімнаті й відчув, що так тільки здалося. Хвилювання моє зростало з кожною хвилиною і врешті стало нестерпним. Через годину я вже здивовано сказав собі: «Хай йому біс! Чому це я ні про що інше не можу думати?!» Аж дивно, з якою силою охопили мене найрізноманітніші почуття, стрімко пролітаючи одне за одним, ніби хмари, що їх жене вітер. Який же я все-таки нервовий! Насамперед мені стало шкода Анельки. Все, що я ще недавно відчував до неї і що й досі затаїлося в якихось закамарках моєї душі, зненацька вирвалось, мов пара, на поверхню. їхати до неї, заспокоїти її, пригорнути, ощасливити — таким був перший порух, перший душевний порив, далекий від чітко сформульованого рішення, але надзвичайно сильний. А коли я уявив собі її очі, повні сліз, її руки в моїх руках, то мене почало з новою силою вабити до неї. Потім я порівнював її з Лаурою, — і це порівняння було фатальним для Лаури. Враз життя, яке я вів тут, стало мені кісткою в горлі. Захотілось дихати свіжим повітрям, не тим, яким я дихаю тут, захотілося спокою, душевної втіхи, а найбільше — чистого кохання. Водночас я радів, що нічого ще не втрачено, що все можна виправити, це залежить тільки від мого бажання. Та раптом мені спали на думку Кроміцький і Анельчина мати, яка, не довіряючи мені, напевно, стала на його бік. Від згадки про них мене охопив гнів, він поступово наростав і заглушив усі інші почуття. Чим наполегливіше мій розум підказував мені, що пані Целіна має всі підстави не покладатися на мене, тим більшу образу відчував я до неї за те, що вона осмілюється не довіряти мені. Кінець кінцем мене охопила якась відчайдушна злість на самого себе й на всіх. Усе, що я думав і відчував, виразив у кількох словах: «Гаразд, нехай так і буде!»
Лист надійшов учора; сьогодні, вже спокійніше аналізуючи свій стан, я здивовано помічаю, що та образа глибоко запала мені в душу й що зараз вона ще більша, ніж була. Тепер це почуття цілком оволоділо мною. Я кажу собі все, що може сказати тверезо мисляча людина, однак не можу простити Кроміцького не лише Анельчиній матері, а й самій Анельці. Зрештою Анелька могла б одним словом припинити його приїзди до Плошова, якщо ж вона цього не робить, то це з її боку поступка матері, тобто вона жертвує мною, щоб оберегти матір від мігрені. Крім того, Кроміцький своїм залицянням принижує в моїх очах Анельку, псує її, зводить до вульгарного типу «панни на виданні». Я не можу говорити про це спокійно!
Може, я міркую й відчуваю все, як людина вкрай роздратована; може, в мене надто хворобливе самолюбство; я все розумію, бачу, вмію дивитись на себе очима стороннього спостерігача, але й це роздвоєння не допомагає. Дедалі більше роздратовуюсь і серджусь. Навіть коли я зараз пишу про це, то теж терзаю собі нерви, тому кидаю писати.