Ранками я зустрічаюся з нотаріусом. Іноді складаю для себе опис батькових колекцій. Батько не заповів їх місту, і я як єдиний спадкоємець став їхнім власником.
Виконуючи батькову волю, я без вагань подарував би їх Риму, однак побоююся, що в батька, під впливом тітки, виникли певні сумніви, і він навмисне не залишив ніякого розпорядження, щоб його колекції колись можна було перевезти на батьківщину. Що в останні часи життя батько мріяв про це, свідчать численні пункти в його заповіті. Багато невеликих сум він заповів далеким родичам, а один з тих записів зворушив мене глибше, ніж можу висловити. Звучить він так: «Голову Мадонни (Сассоферрато) залишаю в спадок моїй майбутній невістці».
25 травня
Ось уже місяць, як скульптор Лукомський почав ліпити батьків скульптурний портрет у повний зріст за бюстом, який він сам зробив кілька років тому. Часто по обіді я ходжу до нього дивитись, як посувається робота. Скульпторова майстерня ніби переносить мене в інший світ. Це щось на зразок сараю з одним величезним вікном угорі, яке виходить на північ, тому майстерня освітлена холодним, без сонячних променів світлом. Коли сидиш у пій, то здається, що ти не в Римі. Це оманливе враження довершує сам Лукомський: у нього голова жителя півночі, світла борода й блакитні, затуманені очі містика. Обидва його помічники — поляки; двоє собак, що бігають у саду, звуться Крук і Курта; одне слово, це якийсь гіперборейський острів у південному морі. Я люблю тут бувати, в цій своєрідній обстановці; люблю також дивитись, як працює Лукомський. Тоді в ньому відчувається сила й простота. Особливо цікаво дивитись, коли він відходить від скульптури, щоб краще розглянути її, а потім швидко повертається назад, ніби йде в атаку. Він дуже талановитий скульптор. Батькова постать виростає під його руками і вражає схожістю. Це буде не лише портрет, а й мистецький твір.
Якщо хто закоханий в красу форми, то це Лукомський. Мені здається, що він навіть мислить з допомогою форм грецьких носів, торсів, рук, голів, словом — не ідеями, а формами, до того ж формами класичними. В Римі він живе вже років з п’ятнадцять, а так відвідує музеї й галереї, наче тільки вчора сюди приїхав. Виявляється, що така пристрасть може повністю заповнити життя людини й стати для неї релігією, — хоч тільки при умові, якщо вона стане її жерцем. Лукомський так дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин — на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: «Дружина Девіса» й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.
— Ось оце, приміром, — повторював він, креслячи все нові лінії,- або оце!.. Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!
Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.