Вкінці Снятинський сказав мені:
— Я все зроблю при одній умові: дай мені слово честі, що коли я зазнаю невдачі, ти не помчиш до Плошова й не наробиш дурниць, які твоїй тітці, пані Целіні й Анельці могли б коштувати багато здоров’я. Можеш тоді написати Анельці, якщо хочеш, але щоб не приїздив до неї, хіба що вона сама покличе тебе.
За кого він мене вважає? Я дав йому обіцянку, хоч його слова мене відразу стривожили. Все ж я надіюсь на Анельчине серце й на красномовність Снятинського. Ах, як він уміє говорити! Він не подавав мені великої надії, проте я добре бачу, що сам він сподівається на добре.
В крайньому разі, він має намір домогтися від Анельки, щоб вона відклала весілля на півроку. В такому випадку буде перемога, бо Кроміцький, мабуть, сам відступиться. Довго я пам’ятатиму сьогоднішній день! Снятинський, коли бачить справжні страждання, стає делікатним, як жінка. Він щадив моє самолюбство. Та все ж як важко признаватися в своїх безглуздих вчинках, провинах, слабостях, віддавати свою долю в чужі руки, замість того щоб самому за неї боротись. Але яке все це має для мене значення, коли йдеться про Анельку?
27 червня
Снятинський виїхав уранці. Я провів його на вокзал. І весь час так повчав його, наче він був справжнім йолопом. А він, піддражнюючи мене, казав, що коли його місія закінчиться добре, то я знову почну філософствувати. Мені хотілося відлупцювати його. Він від’їздив, сповнений надії; не мав ніяких сумнівів, що все скінчиться якнайкраще. Після його від’їзду я пішов до костьолу діви Марії і там я, скептик, філософ, котрий завжди повторював: «не знаю, не знаю, не знаю», замовив молебень за здоров’я Леона й Анелі. Я не тільки вислухав обідню, але й зараз пишу чорним по білому: «Біс забирай всякий скептицизм, всяку філософію, а разом з ними і моє «не знаю»!»
28 червня
Перша година дня. В цей час Снятинські мали виїхати до Плошова. Анелька повинна згодитись принаймні хоч на те, щоб відкласти весілля. Вона не має права відмовити мені в цьому… Цілий день у мене в голові рояться різні думки. Кроміцький жадібний до грошей — в цьому немає ніякого сумніву, — то чому ж він не шукає більш вигідної партії? Анельчин маєток великий, але обтяжений боргами; може, він потрібний Кроміцькому для того, щоб його не вважали за приблуду, який усім байдужий; а може, щоб швидше одержати підданство? Але ж Кроміцького вважають багатієм, і він міг би одружитися так, щоб, крім усього цього, мати ще й посаг! Мабуть, Анелька йому подобається. Та це й не дивно!
Подумати лише, що вона чекала, як щастя, як порятунку, єдиного мого слова! Адже тітка пише: «бідолашна підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи». Мені аж страшно стає, коли подумаю, що доля не простить мені всього цього, що я, як і подібні до мене люди, приречений на загибель.
Десята година вечора
Вдень у мене дуже боліла від невралгії голова; зараз це минуло, але від того болю, від безсоння й тривоги я паче під гіпнозом. Усі мої помисли були зосереджені на одному, я, як ніколи в житті, ясно передбачаю те, що буде. Мені просто здається, що я в Плошові, чую Анельчину відповідь Снятинському й не розумію, як я міг обманювати себе. Вона не змилується наді мною. Це не припущення, а цілковита впевненість… Насправді зі мною, діється щось незвичайне. Я відчуваю в собі глибоку серйозність, ніби досі був дитиною — і водночас мені страшенно сумно. Здається, я можу захворіти. Я взяв із Снятинського слово, що він одразу ж телеграфуватиме мені. До цього часу телеграми немає, хоч знаю, що вона однак не принесе мені нічого нового.