Щоб зробити свій салон більш популярним, Лаура перетворила його на храм музики. Сама вона співає, як сирена, і справді полонить цим людей. Я часто зустрічаю в неї піаністку Клару Гільст, молоду вродливу німкеню велетенського зросту, яку один з тутешніх художників охарактеризував так: «C’est beau, mais c’est deux fois grandeur naturelle!»[29] Клара, хоч і німкеня, але останнім часом мала в Парижі великий успіх. Що стосується мене, то я, мабуть, належу до старої школи, бо не розумію сучасної манери гри, яка полягає в силі удару, тобто музикант наче намагається вибити зуби в фортепіано. Слухаючи останнього разу Кларину гру в Лауриному салоні, я подумки сказав собі, що якби фортепіано було чоловіком, який спокусив її сестру, вона й тоді не могла б ударяти по клавішах більш розлютовано. Грає вона й на фісгармонії. А її твори користуються великим успіхом, у тутешньому музикальному світі їх вважають глибокими, напевно тому, що, прослухавши їх у десятий раз, людина думає: «Може, за одинадцятим я щось зрозумію».
Я визнаю, що ці мої зауваження злі й навіть зухвалі, бо я не знавець музики. Проте в мене виникає запитання: хіба музика, яку може зрозуміти лише професор консерваторії, до якої немає ключа не тільки в профанів, а навіть у людей культурних, а часом і з музичною освітою, є тим, чим вона має бути? Я боюсь, щоб музиканти, йдучи таким шляхом, не стали з часом кастою єгипетських жреців, які зберігають знання й красу виключно для себе.
Кажу я це тому, що, за моїми спостереженнями, з часів Вагнера музика порівняно, наприклад, з живописом іде зовсім протилежним шляхом. Найновіше мистецтво добровільно звужує межі своєї компетенції, звільняючись від літературних і філософських ідей, не пробуючи відтворювати промови, проповіді, історичні події, які потребують коментарів, навіть алегорії, яких не можна було б зрозуміти з першого погляду, одне слово, цілком свідомо обмежується відображенням форм і кольорових мазків. А музика з часів Вагнера, якраз навпаки, намагається бути не тільки гармонією тонів, але водночас і філософією тієї гармонії. Я гадаю, що незабаром серед музикантів з’явиться якийсь геній і, як свого часу Гегель, скаже: «Тільки один мене розумів — та й той не зрозумів мене».
Клара Гільст належить до категорії тих, хто філософствує в музиці, і це тим більш дивно, що вона дуже простодушна. В цієї каріатиди ясні й невинні очі, мов у дитини, і вона, мов дитина, щира й добра.