Пам’ятаю, що я свого часу писав про польок. Та одне другому не заважає. Я бачу їхні вади, однак вони мені ближчі, ніж чужоземки. Крім того, значна частина моїх колишніх поглядів пошматувалася, наче старий одяг.
Та облишмо цю тему. Із соромом і здивуванням помічаю, що все це я писав тільки для того, щоб забалакати себе самого. Саме так! Я розмірковую про краєвиди, ностальгію, а насправді всі мої думки в Плошові. Не хочеться мені в цьому признаватись, але треба! Мені весь час якось тривожно, щось наче давить у грудях. Цілком можливо, що й мій приїзд до Плошова, й перебування там будуть незрівнянно легші, простіші, ніж я собі це зараз уявляю. Будь-яке очікування нестерпне. Коли я був ще хлопцем, то один раз стрілявся на дуелі й пригадую, що хвилювався тільки напередодні. Тоді я теж намагався думати про щось інше, але так само, як і зараз, марно. Мої думки про пані Кроміцьку зовсім не ніжні, навіть не доброзичливі, вони тільки якось дивно снуються у мене в голові; обсідають мене, як розтривожені бджоли, і я не можу їх відігнати.
17 квітня
Сьогодні я був там і застав усе не таким, як уявляв собі. З Варшави я виїхав дрожками о сьомій годині ранку, розраховуючи десь о восьмій бути в Плошові. Тітка мені казала, що Анелька і її мати встають рано. В мене ні на хвилину не переставало давити під серцем, думки металися в голові. Я пообіцяв собі, що не буду заздалегідь обмірковувати жодних планів зустрічі, ані дальших стосунків з Анелькою. Нехай все буде, як має бути, і як само складеться, — оце все, що я вирішив. Та все ж я по міг по думати про те, якою застану Анельку, як вона мене зустріне, про що натякне, як буде поводишся зі мною. Оскільки я сам не прийняв і не хотів приймати ніяких рішень, то, не знаю чому, був певен, що вона їх прийняла. Очікуючи цього, я часом злився на неї, а часом, розуміючи, що й вона опиниться в незручному становищі, відчував якесь співчуття до неї. Моя уява була настільки зайнята Анелькою, що я немов бачив її перед собою. Дуже ясно пригадував собі її каштанове волосся над лобом, довгі вії, делікатне обличчя. Я пробував уявити, як вона буде вдягнена. Пригадував її слова, жести, вираз обличчя, вбрання. Особливо настирливо поставала в пам’яті та хвилина, коли одного разу Анелька повернулася зі своєї кімнати нагорі до вітальні, напудривши розшаріле обличчя, щоб приховати хвилювання. Нарешті ці спогади стали такі яскраві, що скидалися майже па галюцинацію. «Знову я одержимий нею», — подумав я і, щоб відволіктись від цього видива, завів розмову з візником. Запитав, чи він одружений, на що він відповів: «Без жінки ніяк не можна». Він ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо в цей час побачив удалині плошівські тополі. Я й не помітив, коли ми проїхали кілька верств від застави.
Побачивши Плошів, я відчув, як моя тривога зросла, а думки в голові зароїлися ще швидше. Я намагався зосередити увагу на тому, що мене оточувало, на зміни, які сталися за час моєї відсутності, на нові хати понад дорогою. Машинально повторював собі, що погода стоїть дуже гарна, а весна на диво рання. День справді був чудовий, прозоре повітря було напоєне бадьорою ранковою свіжістю; біля хат цвіли яблуні, під ними, немов сніг, лежав опалий цвіт; переді мною наче були картини художників нової школи. Всюди, куди не глянь, — сліпуче й прозоре pleine air[37], у ясній глибині якого мелькали постаті людей, що працювали коло хат і в полі. Дивно, що я все це бачив, усе помічав, але не міг нічим перейнятись, захопитись. Ці враження чомусь не хвилювали мене, а ніби скупчувались тільки на поверхні мозку, неможучи проникнути вглибину, де крились інші думки. В такому стані роздвоєної свідомості я в’їхав до Плошова. Тут мене зненацька огорнули тінь і прохолода липової алеї, через яку дивились на світ вікна будинку. Розпорошені, неспокійні думки ще стривоженіше завирували у голові. Сам не знаю, чому, замість того щоб в’їхати у двір, я спинив візника біля воріт і пішки попрямував до ганку.
Взагалі не можу зрозуміти, чому охопив мене такий неспокій: може, тому, що в цьому знайомому будинку мене чекало щось невідоме, але безпосередньо пов’язано з моїм трагічним минулим? Коли я йшов через двір, у мене так стиснуло груди, що аж дух перехопило. «Що це таке, в біса? Що це таке?» — повторював я по думки. Тому, що я зупинив візника за ворітьми, ніхто не вийшов мене зустріти. В передпокої не було нікого. Я ввійшов до їдальні й вирішив там почекати, поки спустяться вниз дами.