— Хіба що з відчаю можна поїхати туди.
— Мені справді було тоді дуже тяжко, — відповів я.
А пелька глянула в ту мить на мене, і знову я помітив у її очах переляк і покірність. У мене так заболіло серце! Якби її рука здавила його, я б не відчував страшнішого болю. Чим більше я був підготовлений до того, що вона зустріне мене з холодним, тріумфальним виглядом, з якоюсь зловтіхою, з погірдливим усвідомленням своєї вищості, тим більше мене зворушувало й водночас пригнічувало її ангельське співчуття. Всі мої розрахунки, всі передчуття обманули мене. Я думав, коли б вона навіть не захотіла, щоб я бачив у ній пані Кроміцьку, то їй це не вдасться, вона тільки відштовхне мене тим і викличе в мене неприязнь до себе, а втім, вона не була навіть схожа на заміжню жінку. Мені зараз доводилось нагадувати собі, що вона одружена, проте це викликало в мене не відразу, а невимовну печаль.
У мене така вдача, що під час душевних страждань я люблю роз’ятрювати свої рани, хотів зробити це й зараз — завести розмову про її чоловіка. Однак не зміг; мені здалося, що це було б жорстокістю й профанацією наших почуттів. І замість цього я висловив бажання про відати пані Целіну. Анелька вийшла спитати її, чи зможе вона мене прийняти, і, повернувшись через хвилину, сказала:
— Мама просить тебе зайти зараз.
Ми пішли вдвох у другу половину будинку, і тітка з нами. Мені хотілося сказати Анельці щось приємне, щоб її заспокоїти, але заважала тітчина присутність; однак я подумав, що, може, краще буде, коли саме при ній я скажу Анельці те, що хочу. Отож я зупинився біля дверей пані Целіни й промовив:
— Дай мені руку, люба моя сестричко…
Анелька простягла мені руку. Я відчував, що вона мені вдячна за це слово «сестричко», що в неї камінь з душі звалився, і своїм щирим потиском руки вона хоче сказати мені: «Будемо друзями, простимо одне одному все!»
— Бачу, що між вами буде злагода, — буркнула тітка, дивлячись на нас.
— Буде, буде! Він такий добрий! — вигукнула Анелька.
І справді, в цю хвилину моє серце було сповнене доброти. Ввійшовши до кімнати пані Целіни, я привітався з нею дуже сердечно, а вона відповідала мені трохи вимушено; видно було, що якби вона не боялась образити тітку, то говорила б зі мною зовсім холодно. Однак я не звинувачую її за це; в неї було надто багато підстав ображатись на мене. А може, вона вважає, що і в продажу маєтку я теж певною мірою винен, бо якби свого часу повівся інакше, всього цього могло б і не статися.
Пані Целіна дуже змінилась. Останнім часом вона вже не підводиться з крісла на коліщатках, у якому її в гарну погоду вивозять у сад. Її завжди худорляве обличчя тепер так змарніло, що стало як воскове. Видно, що колись вона була дуже вродливою і все життя була дуже нещаслива.
Я став розпитувати її про здоров’я і висловив надію, що животворний вплив весни відновить її сили. Пані Целіна слухала мене, сумно посміхаючись і похитуючи головою; потім з очей її покотилися дві великі сльози, яких вона не витирала.