З Плошова я виїхав у сутінки. Я був настільки поглинутий враженнями цього дня, а мої попередні міркування й надії були настільки зруйновані, що я й досі неспроможний розібратися в самому собі. Я сподівався зустріти пані Кроміцьку, а зустрів Анельку. Пишу про це ще раз. Тільки бог знає, чим це може скінчитися для нас обох. Думаю про це з почуттям величезного щастя і якоїсь невпевненості. Бо теоретично я мав слушність, надіючись, що після одруження в Анельці відбудуться психологічні зміни, які обов’язково відбуваються в кожній жінці, і міг сподіватися, що вона хоча б натякне мені, ніби вона рада, що вибрала не мене. Жодна інша жінка не відмовила б собі в задоволенні таким способом потішити своє самолюбство… А я, знаючи себе, свою вразливість і нервовість, ладен був присягнутись, що після цього повернувся б додому, сповнений гіркоти, іронії, гніву, але зцілений. Насправді ж усе сталось інакше, зовсім інакше! В цієї жінки таке безмірно добре серце, в ній стільки простодушності, що звичайна мірка людської доброти виявилася для неї замалою. Що тепер буде, що станеться зі мною, я не хочу й думати. Життя моє могло плисти ясною й спокійною рікою в те море, до якого спливає все, а тепер воно водоспадом рине в безодню. Та нехай буде, як буде. В найгіршому випадку я буду дуже нещасний. Але й раніше з цією порожнечею в душі я не спочивав па трояндах. Не пам’ятаю, хто, здається, мій батько, казав, що з кожного життя має щось вирости — такий закон природи. Що ж, якщо має вирости, то виросте. Адже навіть у пустелі приховані життєдайні сили піднімають із надр землі вгору пальми в оазисах.
21 квітня
Вважається, що я живу в Варшаві, але чотири дні підряд я провів у Плошові. Пані Целіні покращало, а ксьондз Латиш позавчора вмер. Лікар Хвастовський назвав його хворобу «ідеальним процесом туберкульозу легенів» і насилу приховує своє задоволення від того, що з точністю майже до години визначив кінець цього «ідеального процесу». Ми відвідали хворого за дванадцять годин перед його смертю. Він жартував з нами й був сповнений надії, бо температура впала, а вона зменшилась тому, що його організм ослаб. Вчора вранці ми сиділи з Анелькою на ганку, коли прийшла мати бідолашного хлопця й почала розповідати про його смерть, як про це розповідають селяни, в яких горе змішується з покірністю перед тим, що сталось. У моєму співчутті до неї була й цікавість, бо досі я мало спілкувався з простими людьми й мало приділяв їм уваги. Якою прекрасною мовою розмовляють вони! Я намагався запам’ятати слова старої селянки, щоб потім записати їх. Вітаючись з нами, вона спершу вклонилася в ноги мені й Анельці, а потім, затуливши очі долонею, заголосила:
— О, Ісусе рідний, о, свята діво Маріє! Помер мій неборачок, помер! Захотів до господа бога піти, а не залишитися з матір’ю й батьком. Не порятували його й турботи наших панів. Даремно йому вино давали, йому й те вино не помогло. О, господи милостивий, о, Ісусе Христе!
В її голосі звучало щире материнське горе, але мене вразило, що в тих зойках і голосіннях звучало щось схоже на обрядовий наспів. Раніше я ніколи не чув, як селянки оплакують смерть близьких, однак можу ручитися, що всі вони так само голосять, ніби дотримуючись якоїсь сільської традиції.
Анелька зі слізьми на очах і з властивим лише жінкам співчуттям почала розпитувати селянку про те, як усе це сталося, розуміючи, що тій буде легше, коли вона виговориться. І справді, бабуся охоче почала розповідати.
— Коли ксьондз зі святими дарами пішов від нього, я йому й кажу: «Чи ти помреш, чи не помреш, на це воля божа! Ти гарно підготувався до смерті, а тепер спи». Він сказав: «Гаразд!» — і задрімав, я також, бо, нехай Господь бог простить мені на слові, три ночі перед тим і очей не заплющила. Тільки після перших півнів прийшов мій старий, розбудив мене, ми сидимо удвох, а він усе спить і спить. Я й кажу старому: «Ой, чи не помер він?» А старий мені: «Може, й помер!» Доторкнувся до нього, а він прокинувся й промовив: «Мені краще». Полежав трошки спокійно і, дивлячись у стелю, став посміхатися. Коли я це побачила, мене зло взяло, я й кажу: «Це ти, рудий, з мого горя смієшся?» А то він до смерті своєї всміхався, бо потім почав важко дихати, бідолашненький, і тільки й дожив до світанку.
Вона знову заголосила, потім попросила, щоб ми пішли поглянути на небіжчика, бо вона вже його обрядила, і «він такий гарний, мов картинка». Анелька хотіла було піти з нею, але я її затримав; до речі, стара через хвилину вже забула про своє бажання й стала розповідати, які вони бідні. Чоловік її колись був заможним господарем, але все майно пішло па те, щоб вивчити сина. Сусіди купували в них морг за моргом, а тепер залишилась тільки хата, а землі зовсім немає. Тисячу двісті карбованців витратили. Думали, що на старості поживуть біля сина, а його Господь забрав. Бабуся з чисто селянською покірністю пояснила нам, що вони з чоловіком уже вирішили: відразу після похорону підуть старцювати! Здавалося, що це її зовсім не лякає; вона говорила про це навіть ніби з якимсь прихованим задоволенням, побоювалась тільки, щоб у волосній управі не було тяганини зі свідоцтвом, яке їй для чогось було потрібне. В її розповіді тисячі конкретних подробиць перемішувались із звертанням до Ісуса й пресвятої Богородиці зі слізьми й голосінням.