Однак у цю мить ніби мороз скував мої думки. Мені спало на гадку, що перший обряд, на якому ми з Анелькою разом присутні в Плошові,- похорон. Так, як невиліковно хворий, що втратив віру в медицину, ладен повірити в знахарські ліки, так смертельно хвора душа, яка у всьому зневірилась, ладна повірити навіть у пересуди. Напевно, ніхто не стоїть так близько від безодні містицизму, як абсолютний скептик. Ті, що зневірились в релігійних і соціологічних ідеалах, що втратили віру в могутність знання й людського розуму, — вся ця маса високорозвинених людей, які не бачать перед собою шляху, втратили будь-які догмати й надію, і тепер глибше поринатимуть у туман містицизму. Цей містицизм — бурхлива реакція проти сучасного життя, побудованого на позитивному обмеженні людської думки, придушенні ідеалів, гонитві за втіхами, на бездушному практицизмі. Дух людський починає розвалювати будинок, у який його помістили, бо той будинок надто схожий на біржу. Закінчується якась епоха, настає якась еволюція в усіх сферах. Я часто замислювався над цим і дивувався, що, приміром, найсучасніші, найпопулярніші польські письменники навіть не знають, які вони близькі до містицизму. Деякі з лих уже зрозуміли, що стали містиками, й відверто це визнають. У кожній книжці, яку останнім часом розгортав, я бачив не відображення людської душі, сили волі й людських пристрастей, а якісь абстрактні фатальні сили, втілені в образах страшних істот, сили, які не залежать від окремих явищ і живуть самі в собі, як гетевські матері…
Я теж, безперечно, стою над безоднею, бачу це, але мені не страшно. Безодня взагалі притягає до себе, а мене вона притягає так сильно, що якби я міг, то вже зараз опустився б на самісіньке її дно — й опущусь, як тільки зможу.
28 квітня
Упиваюся життям у Плотові, щоденними зустрічами з Анелькою й забуваю, що вона дружина когось іншого. Цей Кроміцький, який сидить у Баку чи ще десь далі, уявляється мені якимсь привидом, чимсь нереальним, якимсь нещастям, що рано чи пізно має статися, так, як, приміром, настає смерть, про яку одпак не думаєш весь час. Але вчора трапилося щось таке, що змусило мене згадати слова «memento mori»[39]. Незначна й найзвичайні- сінька дрібниця! Анелька вранці за чаєм одержала аж два листи. Тітка спитала в неї, чи це від чоловіка, вона відповіла: «Так!» Почувши це, я відчув те, що, мабуть, відчуває засуджений до смертної кари, якому напередодні кари снився приємний сон, але його зненацька розбудили й сповістили, що пора остригти волосся і йти під ніж гільйотини. Раптом я надзвичайно глибоко збагнув усе своє нещастя. Цілий день мене не полишало це зловісне почуття, тим більше, що й тітка наче заповзялася мучити мене. Анелька хотіла прочитати листи після сніданку, а тітка зволіла їй читати зараз і потім почала розпитувати, як поживає Кроміцький.
— Дякую, тітонько, добре, — відповіла Анелька.
— А як його справи?
— Слава богу! Пише, що краще, ніж він сподівався.
— А коли він повернеться?
— Каже, що як тільки зможе.
І я змушений був вислуховувати ці запитання й відповіді. Якби тітка завела з Анелькою якусь неймовірно цинічну розмову, вона менше терзала б мої нерви. Вперше з дня мого приїзду до Плошова я образився на Анельку й відчув до неї неприязнь.