БЕЗ ДОГМАТА
ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ І ЙОГО РОМАН «БЕЗ ДОГМАТА»
У сузір’ї багатого на таланти польського письменства Генрик Сенкевич, безперечно, займає одне а найпочесніших місць. Видатний представник критичного реалізму в літературі Польщі, автор високохудожніх, пройнятих гуманістичним пафосом новел і значних за колом порушуваних питань соціально-психологічних романів, творець захоплюючої історичної романістики, Сенкевич ще за життя здобув славу визначного митця, а творчість його набула світового резонансу. Він перший серед польських письменників лауреат Нобелівської премії — цієї нагороди удостоєний 1905 р. його роман «Quo vadis».
Неоціненною є заслуга автора роману «Без догмата», пропонованого нині українському читачеві, в розширенні й збагаченні проблемно-тематичного й жанрово-естетичного обріїв вітчизняної літератури. Визнаний майстер живописання словом, прекрасний стиліст, Сенкевич своїми творами підніс польську прозу па новин рівень. Чимало героїв його новел, повістей і романів наділені узагальненими, типовими рисами. Акумулюючи ознаки певної епохи, вони не перестають водночас лишатися індивідуально своєрідними, справді живими людьми.
Далеко не все в творчому доробку польського письменника однаково схвально сприймалося прогресивною критикою у свій час і оцінюється тепер. Не могли лишитися непоміченими ідеалістично-консервативні елементи в деяких його творах, особливо останнього періоду. Прагнення Сенкевича писати задля «підкріплення сердець», в ім’я піднесення патріотизму й національної духовної, самосвідомості народу в важких умовах позбавленої державної незалежності Польщі йшло іноді врозріз із фактами реальної дійсності. Особливо це стосується певних аспектів історичної романістики, зокрема роману «Вогнем і мечем». Разом з тим багато хто зі справжніх шанувальників таланту Сенкевича цілком міг би приєднатися до думки, влучно й лаконічно сформульованої Стефаном Жеромським: «Хоч би яким був творчий імпульс його твору, повчальним чи засуджуючим, але великий цей пластик, беручи тему, яка нібито лежала на поверхні, надавав їй рис такої незрівнянної художності, насичував її власними ідеями, настільки новими й оригінальними, що створені ним образи ставали витворами справжнього мистецтва».
Закінчивши 1866 р. гімназію у Варшаві, майбутній письменник навчався спочатку в Головній школі (таку назву до 1869 р. мав Варшавський університет) на медичному факультеті, та незабаром перейшов на філологічний. Навчатись доводилося в дуже скрутних матеріальних умовах. Як свідчив згодом сам Сенкевич, нерідко траплялося «протягом двох днів не їсти без найменшої водночас надії пообідати другого чи третього дня».
Ще на студентській лаві почав письменник друкувати в періодичній пресі фейлетони, рецензії, хроніки, які привертали увагу влучністю спостережень і дотепністю, стилістичною довершеністю. Активна журналістська діяльність позначилась на перших художніх творах — на повісті «Надаремно» (1872), що дістала схвальну оцінку Ю.І. Крашевського («рідко коли перша праця є такою зрілою»), і на «Гуморесках з портфеля Воршилли», які складалися з двох оповідань — «Нема пророків серед своїх» і «Два шляхи» (1872). І тут, і там, звертаючись до подібних мотивів і мовно-стильових засобів, письменник у той чи інший спосіб віддавав певну данину поширеним на той час ідеям так званого варшавського позитивізму. На цій течії позначились настрої буржуазних і ліберально-демократичних кіл польської суспільності, настрої, що набули поширення після поразки повстання 1863 р. Лунали заклики пристосуватись до існуючих обставин, зосередити зусилля па корисній «праці біля основ», всіляко сприяючи капіталістичному прогресу в його боротьбі з застарілими феодально-клерикальними та патріархальними суспільними відносинами. Відмовившись від активної підтримки національно-визвольного руху, варшавські позитивісти основне своє завдання вбачали у сприянні розвиткові економіки, культури, освіти.
На початковому етапі варшавський позитивізм був поштовхом для демократизації літератури, для становлення методу критичного реалізму, тенденційного мистецтва.
1875 р. виходить друком новела Сенкевича «Старий слуга», яка разом з двома наступними його творами — «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877) — складають так звану «Малу трилогію», автобіографічну в деяких своїх важливих деталях. Це стосується як дорогої письменникові загальної атмосфери патріархального життя, винесеної з батьківського дому, так і самої особи героя-оповідача, якого Сенкевич наділяє навіть власним ім'ям.
У цих перших новелах, з якими письменник згодом хронологічно пов’язує початок свого творчого шляху, відразу ж виявився талант Сенкевича-психолога й епіка. Події дитинства і юності героя-оповідача, люди, що оточували його, постають із значної часової дистанції. Зображення їх пройнято почуттям туги за молодістю, жалем з приводу вчинених колись фатальних помилок.
Звідси зрозумілі в подібних випадках елементи ідеалізації минулого, що знаходить свій безпосередній вияв в образній системі творів, у прямих ліричних відступах, у загальній тональності прози-настрою, прози-роздуму.
Кращою з новел циклу в «Ганя», в якій надзвичайно пластично й колоритно відображено почуття першого кохання шістнадцятилітнього хлопця. Характер відтворення пристрасних юнацьких почувань зближує твір молодого польського письменника з повістю Тургенєва «Перше кохання». Мотив складної психології кохання, що ним перейнята новела «Ганя», провіщає майбутні звершення Сепкевича-психолога в романі «Без догмата».
1876 р. Сенкевич виїздить до США як кореспондент. Свої враження й спостереження він подавав у «Листах з дороги». Ці, написані по гарячих слідах подій, нотатки відзначаються проникливістю суджень і гостротою бачення істотних процесів, характерних для велетенських просторів Американського континенту.
В кореспонденціях з Америки, як і дещо пізніше в «Листах з Парижа» (1878 — 79), Сенкевич не дає себе захопити зовнішніми прикметами буржуазної цивілізації й буржуазної демократії. Так, цілковите засудження і обурення письменника викликає передусім расистська, колонізаторська політика капіталістичної Америки по відношенню до корінного населення країни: «Білі зовсім по вважають індіанців за людей, — читаємо в одному з листів. На могилах індіанців вчений професор викладає права народів».
Журналістська робота в роки перебування в Америці й Парижі була солідною школою письменницької майстерності, формуванням погляду на суспільне покликання мистецтва. Визрівало переконання, що література «має бути відповіддю на животрепетні питання, правдивим зображенням життя, минулого й сучасного, показом його світлих і темних сторін, — а передусім вона повинна бути правдою».
Американський цикл новел Сенкевича засвідчує ознаки формування індивідуального письменницького стилю, в якому окремі публіцистичні акценти органічно сполучаються з пластикою зображення природи, влучною лаконічною характеристикою персонажів, гумором і іронією. Властива новелістиці письменника проблемно-тематична розгалуженість і жанрово-видове багатство тут знайшли свій яскравий вияв. В американському циклі можна зустріти типово пригодницькі твори («Через степи», 1879, «В країні золота», 1880), гостро викривальні сюжетні лінії («Орсо», 1880), картини, що завдяки своїй проблемно-емоційній насиченості межують з притчами. Йдеться про алегоричний підтекст важливих з ідейного й морально-етичного погляду конкретних подій, про відточений до символів реалізм.
Саме в такому алегоричному ключі витримана одна з кращих новел Сенкевича «Сахем» (1883), у центрі якої трагічна постать останнього представника дощенту винищеного білими колонізаторами індіанського племені. У місто, що виросло на території колишнього табору своїх батьків, завітав а цирковою трупою артист-індіанець. Віртуозно балансуючи на натягнутому дроті, він співав пісню війни і помсти своїх предків. Жах і подив охоплюють усіх тих, хто чув цей могутній спів, хто дивиться на балансування з тичкою у близькому сусідстві з запаленими гасовими лампами. Нависла в повітрі загроза розвіюється, коли молодий циркач починав мирно збирати в бляшану миску гроші за своє мистецтво. Виявляється, що придуманий директором ефектний цирковий трюк, лоскочучи нерви глядачів, підносить виручку. Танок танцюючого заради втіхи своїх поневолювачів раба виступав зрозумілою читачам аналогією невільницького становища Польщі у межах царської Росії, Пруссії й Австрії.