Вагома позиція належить в американському циклі творам, присвяченим актуальному на той час питанню польської еміграції в Америку. Йшлося про селян-заробітчан, які в пошуках хліба ведуть виснажливу боротьбу з суворою природою й незвичними умовами життя («За хлібом», 1879), або ж про драматичну історію польських вигнанців, тих, хто покинув рідну землю після розгрому повстання 1831 і 1863 рр.
Сенкевичу пощастило досягти справжніх вершин трагізму при зображенні туги за батьківщиною у новелах «Зустріч в Маріпозі» (1882) і особливо в «Ліхтарнику» (1881). В обох творах виступав спільний сюжетний мотив — єдиним містком, що єднав героїв з назавжди втраченим рідним домом, є книга.
В новелі «Ліхтарник» її читає колишній борець за свободу й незалежність польського народу. Невблаганна доля кинула старого вже чоловіка на загублений в безмежному океані безлюдний острів. В обов’язки його входило запалювати щовечора світло на маяку. В спокійне й розмірене, по-своєму щасливе життя владно вривається зматеріалізований символ вітчизни — поема Міцкевича «Пан Тадеуш», Захопившись її читанням, поринувши в далекий світ минулого, герой твору забував запалити ліхтар. Викликана ним катастрофа позбавляє старого роботи, фатальним чином перекреслює все подальше його життя.
Герой новели з’являється перед читачем у момент, який конденсує в собі зміст його існування; згорьована душа отримує давно очікувану духовну поживу. Нанизуючи реалістичні деталі, ні в чому не відступаючи від дійсності, Сенкевич підніс сцену читання поеми геніального митця Польщі її нещасним сином-вигнанцем до вершини символу національної трагедії польського народу.
В датованому 1895 р. автобіографічному оповіданні-нарисі «Журавлі», хронологічно пов’язаному з перебуванням Сенкевича у США, почуття ностальгії в могутнім імпульсом письменницької творчої діяльності. Курликання журавлів, почуте на Тихоокеанському узбережжі, пробуджує спогади дитинства, в уяві виринають любі серцю картини — селянські оселі: «В наступні дні ці видіння ставали все виразнішими, врешті уява почала їх розмотувати, впорядковувати, висвітлювати й складати в єдиний художній задум. Я почав створювати собі власний світ… Ось так завдяки журавлям виникли на березі Тихого океану «Ескізи вугіллям».
Ця невелика повість Сенкевича спиралася на винесені з Польщі спостереження над відносинами, що склалися в селі після проведення земельної реформи 1864 р. Згідно з історичною правдою перо художника фіксує появу нових суспільних конфліктів у пореформеному польському селі,- йшлося про зміцнення позицій сільських багатіїв і адміністративної влади царських чиновників. При мовчазній згоді поміщика і костьолу чиниться насильство над довірливим, затурканим і темним селянином. У тенетах повного свавілля й байдужості б’ється і кінець кінцем гине прекрасна жінка й ніжна дружина героя твору, так і не виборовши справедливості.
Реалізм деталей, техніка контрастів, іронія і сарказм підпорядковані завданням типізації характерів і обставин у творі. Сповнений «сліз, крові, жовчі, та над усе життєвої правди», твір цей, за словами Б. Пруса, торкався важливої суспільної проблеми. Інакше поставились до нього критики консервативного табору, звинувачуючи письменника у згущенні фарб і песимізмі в оцінці селян. Сенкевич в одному з листів зазначав: «Я маю мужність писати про речі, яких досі ніхто не порушував. Я даю першу селянську повість, в якій виступає не ідеалізований мужичок, а справжній селянин, його життя».
Основні положення цієї самооцінки цілком можуть бути перенесені ще на три твори Сенкевича селянської тематики: «Янко-музикант» (1879), «Ангел» (1880) і невелику повість «Бартек-переможець» (1882). Всюди винуватцем трагічної долі чи то дітей, як у новелах «Янко-музикант» і «Ангел», чи то дорослих, як у «Бартеку-переможці», виступають суспільні відносини. В атмосфері неуцтва, жорстокості й байдужості гине величезний музикальний талант малого сільського хлопчика, зустріччю з вовком у лісі завершується картинка з селянського життя «Ангел», героїня якої маленька дівчинка-сирітка може розраховувати лише на божу опіку.
Обидві новели об’єднує характерна для класичної новелістики зосередженість на одній визначальній події, лаконічність оповіді.
Щодо «Бартека-переможця», то ця багата ідейним змістом розвідка задавленої неуцтвом і злиднями селянської психіки відзначається динамікою дії й влучністю контрастних ефектів. Гіркою іронією й уболіванням перейнятий опис пригод польського селянина Бартека Словіка під час франко-прусської війни і картина зневажання його прав і гідності після повернення додому. Найбільшим здобутком цього твору є образ головного героя, вся сума художніх деталей, які мають свідчити про його дивовижну затурканість, простодушність та беззахисність.
Окреме місце серед реалістичних новел Сенкевича займає твір «Татарська неволя», який неначе провіщав подальше звернення письменника до історичної тематики.
Найвищий ступінь радикалізації своїх поглядів Сенкевич виявив у новелістиці, дальший його творчий шлях позначений іноді консервативно-ідеалістичною обмеженістю. Це було викликано причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру.
Надії, що їх покладав письменник на так званий варшавський позитивізм, не справдилися: ця течія неспроможна була протистояти класовим суперечностям буржуазного суспільства, що вступало в імперіалістичну стадію. Подвійне — соціальне й національне — поневолення, в умовах якого доводилося жити польському народові, соціальні контрасти ставили перед літературою завдання, одним з яких, на думку Сенкевича, було підбадьорювати і гартувати дух народу. Інтерес до суворої дійсності, яка досі була предметом зображення, брався під сумнів у зв’язку з тим, що «людина, аж надто стомлена реальним життям, рада була б хоч па хвилину від нього відійти і хоч в літературі знайти втіху, забуття, надію».
На щастя, для Сенкевича і для всього польського письменства цієї своєї програми письменник дотримувався не завжди і не в усіх творах, але повністю ігнорувати пошуки ним історичних фактів, які б розкривали простір для незавжди виправданого оптимізму й вільної гри фантазії, не можна.
Періоди тяжких випробувань і героїчних звершень Польщі в минулому Сенкевич прагне залучати для пробудження віри в вільний завтрашній день; історія, з його погляду, покликана виховувати мужність, гартувати волю. Досвід минулого має вчити реально зважувати свої сили, має вчити, як вважає письменник, «відмовлятись від нездійсненних завдань». «Чи не краще, не здоровіше, — пише він, — замість того, щоб малювати сучасний стан умів, сучасних людей, їхню бідність, незгоду з самими собою, даремні силкування й безсилля, — показати суспільству, що були часи ще гірші, страшніші, сповнені відчаю, але, незважаючи на це, прийшли відродження й порятунок. Перше може остаточно розхолодити й кинути у відчай, друге додає сил, живить надію, пробуджує бажання жити».
1883 р. на сторінках варшавського журналу «Час» Сенкевич починає друкувати свою трилогію, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888).
Сюжетним ядром роману «Вогнем і мечем» виступали події 1647–1651 рр., а отже запекла боротьба шляхетсько-магнатської Польщі з повсталим під проводом Богдана Хмельницького українським козацтвом. Визвольна війна українського народу, однак, не одержує в творі польського письменника історично достовірного відбиття. В ідеалізованому світлі постають деякі історичні особи — це стосується передусім романного образу справжнього ката українського народу Яреми Вишневецького. Вузько тенденційно, а то й просто спотворено змальовані окремі історичні битви.
Дуже показово, що ці, безперечно слабкі, місця твору Сенкевича різко засуджувались його сучасниками. Так, відразу ж після виходу роману у світ Прус публікує рецензію на нього. Високо оцінюючи барвистість мови, колоритність характерів персонажів і досконалу композицію, рецензент звинувачував автора у відступі від історичної правди. На його думку, ідеалізація шляхетського середовища, спрощення й неправильне висвітлення історичних подій у цьому творі не перекриваються рушійним стимулом писати задля «підкріплення сердець». «В його романі,-писав майбутній автор «Фараона», — ми не бачимо ані гнобленого люду, ані зневажених священиків… Не бачимо жадібних до грошей панів і підпанків. Не бачимо тих, кого били, в кого забирали маєтки, жінок або дочок. Тільки іноді натрапляємо на незначні згадки. Тим часом ріка козацької ненависті створилася власне з тих крапельок і струмочків. Ці крапельки і струмочки зосереджували в собі геть усю справу, і саме вони, а не якась п'яна й безіменна маса, заливали двори, нищили малочислені війська Речі Посполитої».