- І справді мрійна година! - сказала Настуся, наблизившись до Павлуся й узявши його ніби за мраморну холодну руку. - Міняймось серцями, мій голубе сизий!
- Почекай трохи! нехай гаразд розвидниться ніч. Нехай добре свіне надворі мій чорний поетичний день і висипляться на небі зорі. Я щирий декадент по своїй природженій вдачі і, певно, таким і родився й охрестився. Я люблю ніч і ненавиджу день, і не люблю сонця, як не любить його нічиє птаство. Вночі в мене дужче і краще грає уява; мені якось охітніше грається в карти, п'ється вино, сипляться жарти. Вночі ніби й цигара смачніша, і дівоча краса краща, імлистіша й вогкіша, і любов солодша. Скільки поезії в гарній ночі!
- Твоя правда, мій коханий! Справді й музика та співи вночі якісь поетичніші й смачніші, і танці на балах вночі буйніші, неначе поетична хурдига та метелиця влітку на верхах Монблана. Ніч - це поетична мрійна відьма верхом на золотій кочерзі з брильянтовим помелом у руках. Я ладна хоч би й зараз перейти на твою віру - пристати до твоїх звичок. Мені вже день обрид і сонце остогидло. Мені вже все на світі обридло. Ще в шістнадцять год мені обридли танці та бали, в вісімнадцять мені вже остогидли, надокучили компліменти паничів та їх дурне причепливе залицяння, надокучили самі паничі, а в двадцять мені вже обридли Париж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.
- Мої обіди аж у глупу ніч, а вечеря аж світом, а снідання аж увечері, - обізвавсь понуро Павлусь. - Так воно буває в оперних артистів та в нас, бо й ми ж артисти свого штучництва, - сказав Павлусь.
- А справді, я велика артистка душею, я велика естетичка! Як я люблю все гарне, все красне! Як я люблю всяке штучництво! Музика та співи - це дихання моєї душі; малярство, картини - це зір моїх очей. Я давно була б пішла на сцену, та моя небіжка мама спротивилась і закляла мене, щоб я не була на сцені, - сказала Настуся.
- Одже ж вже дніє вечірня темрява. Саме настає поетичний час здійснить наш обряд поетичних заручин. Загаємось, забалакаємось, то ше й смеркне наша поетична ніч, гляне противне сонце, і чари зникнуть… А я тепереньки ввесь у чарах та в мріях по самісіньку шию! Вже з головою пірнув у чари!
- І я, серце, як тільки переступила через твій поріг, поріг мого щастя, моєї любові, то одразу стала по коліна в чарах, неначе по коліна в густій пшениці. Вже чую - духи шептом шепочуть мені з твого каміна, щось гомонять у кочерзі коло каміна…
Він підвівсь і став, пишний, мов золотий ідол Ваала. Вона стояла блискуча, неначе золота відьма на скляному Броккені. Вони обоє були в чарах кохання, неначе в золотих шатах.
- Ти золота Афродіта в моєму храмі кохання. Я заколю себе, проштрикну своє серце й спалю себе в багатті на жертвоприносини для тебе, моя богине! - крикнув з ефектом Павлусь.
- Ти пишний Зевес моїх мрій, Зевес Олімпійський, увесь з слонової кості, оповитий через могутнє плече золотою мантією! Ти огнистий Молох, бо твій вогонь мене от-от поглине. Ти Молох, а я твоя жертва. Пали ж мене на поетичному багатті кохання! Мерщій кидай у багаття кришталевий трусок та мрійні сухі тріски! Огняна середньовікова поема!
- Середньовікова поема! пишна, пахуча поема! - сказав Павлусь палко. - Чи може бути що краще за середньовікову поему кохання? Я чую над нами подих середніх віків: от лицар грає на бандурі, дама його серця виходить на замкову високу башту, на високий повітряний балкон…
- Музика янголів у небі! Небесні мелодії мрій, мрій любові!..
- Вона стоїть високо на повітрі. Він шугає орлом на хмарах мрій з солодкогучною бандурою в руках. Міста горять, села палають. Дим клубками крутиться, валує. Здоровецькі армії, заковані в блискучі кольчуги, прикриті золотими шликами, сунуться, неначе незліченні татарські орди. Армії звалюють твердині, руйнують замки, башти та стіни. Люде стогнуть, ойкають. А з замків, з високих башт, десь ніби з хмар, ллється тиха делікатна музика, мелодійна пісня, висока поезія, летять з подихом вітру високі небесні мелодії…
- Правда, гарно! І страшно, і гарно! Препишна поезія! - молов Павлусь.
- Ой гарно ж! Ой яка ж то була висока поезія! Які тоді були поетичні любощі! Якби я тоді жила, за мною не ганялась би слідком погана, зубата, таранкувата та кирпата нудьга по всіх усюдах. Пишно! Гарно! І страшно, і гарно! Скільки поезії!.. - аж верещала Настуся.
- Ми постановимо спіл наших душ, - сказав Павлусь, - поміняймось серцями серед лицарської поезії, в чаду помершої поезії, серед померших поетичних душ, померших мрій, померших, але не похованих на кладовищі, не закопаних у сиру землю, бо… вони й досі животіють у нас… Еге, животіють?
- Я почуваю уявки, що вони живуть і досі в наших душах. - сказала Настуся. - Сідай за рояль і пригравай! Виклич мелодіями минувше! Виклич чаклунством музики давні чари! Виклич символістичний профіль середніх віків! Ти сам чарівник. Ти зробиш це чарівництво!
Він в одну мить кинувсь до рояля, котрого направщик не направляв, може, вже років з десять, і вдарив по клавішах. Торкнуті клавіші увігнулись під його тонкими, неначе пазури, пальцями. Струни, ніби перелякані в десятирічному спокої та сні, задзижчали, зашипіли, котра сторч, котра в борщ. Рояль загуркотів, застукотів, неначе гармати Валленштейна. Настуся вгляділа на столику купу газет, кинулась до столика з грацією справдешньої парижанки, побігла, неначе легенька серна поскакала, через покоїк, налапала здоровецький жмут газет, розгорнула здоровецькі листки й почала шпурлять їх у камін на тліючі головешки. Папір зайнявся й спахнув. Вона ніби гралась у якоїсь іграшки, дуже цікавої й нової, хапала листки, бгала їх у руках і оберемками кидала в камін на жар. Полум'я спахнуло й шугнуло з каміна на кімнату, лизнуло червоними язиками високо вгору по каміні. Дим клубками повивсь попід стелею, покотився по стінах, по козацьких полковниках. А вона все ніби пустувала, підкидала того сухого труску, ніби гралась, наче маленька пустотлива школярка. Червоний світ замиготів по стінах, задрижав по золочених рамах. Козацькі темні голови виглядали з диму, неначе з хмар.
- Правда, це полум'я дуже вдатно й символістично нагадує середньовікові пожежі, - сказала Настуся. - І страшно, і гарно: і полум'я пожежі, і дим, і згарятина, і мелодії арф та бубонів, і гук гармат. Ой гарно!.. Ой як весело!..
І Настусі здавалось, що вона або грає в якісь оригінальні ляльки, або виступає на сцені в якомусь дуже чудному спектаклі.
- От теперечки мої мрії в тобі, твої мрії в мені! Теперечки міняймось серцями, - криконув він несамовито, скочивши од рояля до неї, неначе тигр легким та граціозним скоком з-за пальмових кущів. - На ножа! розпанахай мені груди, виріж моє серце. Я розпанахаю твої груди й виріжу твоє серце. Ти вкладеш своє серце мені в груди, я вкладу своє живе серце в твої живі груди. І ми почутимо поетичне гаряче й тонке мрійне кохання середніх віків, раювання лицарів та їх дам серця! Ми почутимо кохання й раювання усіх віків, і кохання Зевеса з Герою, і Геркулеса з Венерою, і Ромео з Джульеттою!
Старий Павлусів лакей Гаврило, почувши з своєї кімнати дим, одхилив двері й заглянув. Подумавши, що в каміні зайнялася сажа, він ухопив відро з водою й прибіг, щоб заливати пожежу.
- Ти чого, Гавриле! Пішов геть і зачини двері! Чи ти не здурів часом?
- Я думав, що ви, пустуючи, наробили пожежі, та оце прибіг заливать. Ой господи! Ще спалять батьків дім і господу!
- Іди собі та не появляй сюди очей! - крикнув Павлусь.
- Ой як гарно! То це ми й справді загарбаємо собі кохання всіх віків і народів? Скільки кохання! ой-ой-ой! Скільки зітхання любощів! Вийде буря й вихор од одних зітханнів любові! Яка величність! - сказала вона.
- Кохання всіх богів і богинь од Ваала й Молоха й до київських відьом на Лисій горі. - сказав Павлусь.
Він вибіг до другого покою й виніс здорового блискучого ножа, котрим крають хліб на скибки. Вона десь налапала на столику перед дзеркалом ножиці й ухопила їх заразом вкупі з довгим гребінцем. Вони обоє стояли перед каміном і дивились обопільне одне на одного. Ясний червонястий одлиск од паперового багаття миготів хвильками по їх щоках, по білих чолах.
- Яка ти пишна в цьому фантастичному середньовіковому освітленні!
- Який ти гарний!
- На! - сказав Павлусь і тикнув їй в руки довгого ножа, - принеси мене на жертву, на приносини Діані та Афродиті!