Він зав’язує останній мішок і несе його до дверей. Двадцять три. Залишився лише молодий песик, той, що любить музику, той, котрий, якби йому випало хоча б півшансу, уже приваландався би слідом за своїми товаришами сюди, до будівлі клініки, до цього театру з його оцинкованою поверхнею стола, де досі висить густа суміш запахів, включно із тим, якого він ще не знає: запахом кінця, легким, летючим запахом душі, що відлітає.
Чого пес не зможе зрозуміти («Навіть за місяць самих лише неділь!» — думає він), чого не підкаже йому його нюх, так це того, як можна увійти до звичайної на вигляд кімнати й ніколи вже з неї не вийти. У цій кімнаті щось стається, щось непристойне: тут душу висмикують із тіла; на мить вона зависає в повітрі, скручується та спотворюється; а потім її відсмоктують, і вона зникає. Це понад його розуміння: ця кімната — не кімната, а дірка, крізь яку ти витікаєш із буття.
«Щоразу стає важче», — сказала якось Бев Шоу. Важче, але водночас легше. Людина звикає до того, що такі речі стають важчими; припиняє дивуватися тому, що навіть найважче може стати ще важчим. Він може врятувати пса, якщо захоче, подарувати йому ще тиждень життя. Та однаково настане час, від нього не сховаєшся, коли йому доведеться привести пса в операційну до Бев Шоу (мабуть, він принесе його на руках, мабуть, зробить це для нього) і гладити його, і розсунути шерсть так, аби голці легше було знайти жилу, і шепотіти йому щось, і підтримати його тієї миті, коли лапи спантеличено підігнуться; а потім, коли його душа відлетить, скласти його й запакувати в мішок, а наступного дня закотити мішок у полум’я й дивитися, як він горить, згорає. Він зробить усе це для песика, коли його час настане. Достатньо мало, навіть менше, ніж мало: нічого.
Він перетинає хірургію.
— Це був останній? — запитує Бев Шоу.
— Ще один.
Він відчиняє двері клітки.
— Ходімо, — каже, простягаючи руки. Пес крутить понівеченим задом, нюхає його обличчя, лиже його щоки, його губи, його вуха. Лур’є не робить нічого, аби зупинити цей прояв почуттів. — Ходімо.
Несучи його на руках, наче ягня, повертається до хірургії.
— Я думала, ти врятуєш його ще на тиждень, — каже Бев Шоу. — Ставиш на ньому хрест?
— Так, я ставлю на ньому хрест.
Джон Максвелл Кутзее — південноафриканський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (2003), двічі лауреат Букерівської премії (1983,1999), автор тринадцяти романів, численних збірок автобіографічних і документальних есеїв.
Життя професора Девіда Лур'є, який через роман зі студенткою втратив репутацію, роботу й амбіції, перевернулося з ніг на голову. Він уникає колег і вислуховує докори від колишньої дружини. Чоловік вирішує пожити в доньки Люсі, навіть не підозрюючи, що там на нього чекає жорстока розплата. Страшний інцидент, зухвале насильство змушують батька з донькою шукати порозуміння між собою. Драма, що відбувається з Люсі, докорінно змінює і її, і Девідове життя. Це точка неповернення до старих переконань, що ставить перед чоловіком безліч питань, знайти відповіді на які зможе тільки він сам...