— Не знаю, чи визначила б так людську потребу прекрасного, яка втілюється в бажанні творення й спілкування з мистецтвом.
Ґмітрук не відповів, лише махнув рукою, що це, мовляв, неважливо.
— Припустимо, що ми натрапили на слід цього лайна. І що хтось, на противагу нам, вважає, що ми можемо його знайти. Припустимо, що цим кимось є уряд Сполучених Штатів, який намагається усунути нас різними способами, використовуючи з цією метою власні служби, найманих кілерів, приватні військові фірми, а також союзників з Польщею на чолі. З цього маємо зробити висновок, що частиною «скарбу губернатора» є щось, відкриття чого зашкодило б Сполученим Штатам. Секрет. Темний секрет, розкриття якого призвело б сьогодні до реальної шкоди. Вони б не переймалися тим, що треба буде дописати абзац чи два в книжках з історії, або що на CNN розкажуть про якусь невдалу розвідувальну операцію сімдесятилітньої давнини. Це має бути щось масштабне. — Ґмітрук говорив дуже повільно, розважливо, ніби насилу виловлював найважливіші думки з урагану версій, можливостей, гіпотез і обґрунтувань, які вирували в його голові. — Забудьмо на мить про картини й зосередьмося на секреті. Якщо сьогодні він такий важливий, у 1945 році мав бути надважливим. Ганс Франк точно мав почуватися дуже безпечно, коли чекав на американців на своїй віллі в Баварії. Снував уже певні плани, як першим класом з новими документами пливе до Америки і там починає нове життя, а облаштовуючи дім, у першу чергу вішає у передпокої Рафаеля між Моне й Ренуаром. Так?
Покивали головами, а Лоренц подумала, як швидко Ґмітрук оволодів умінням легко оперувати прізвищами. Ще трохи, і зроблять із нього інтелектуала.
— Однак то не він повісив Рафаеля, а його самого повісили, до того ж швидко.
— Шістнадцятого жовтня сорок шостого, — втрутився Кароль. — Я запам’ятав, бо нашого Папу обрали саме цього дня.
Лоренц ніяк не прокоментувала. Проте легкість, із якою Кароль міг поєднати в одному реченні Мальчевського з Гітлером і Франка з Войтилою, її шокувала.
— Чому його повісили? Адже він мусив розіграти цю карту під час слідства, знав, що йому загрожує шибениця. Найпростішою відповіддю була б та, що американці наклали лапу на секрет і ліквідували свідка. Тиша. Та якби було так, то їх би зараз не хвилювало, чи знайдемо ми якісь старі картини, чи ні. Я правильно міркую?
Усі погодилися. Розповідь військового ставала цікавою.
— Отже, ми маємо прийняти іншу версію подій. Американці хапають Франка, Франк каже: у мене є ваш страхітливий секрет, якщо хочете його отримати, забезпечте мені політ до Аргентини, мішок золота й пляшку шампанського. Вони на те: блефуєш, швабе. Франк: хочете — перевірте, ось мапа, місце скарбу я позначив хрестиком.
— У мене є ідея, — втрутився Кароль, — на доказ того, що не блефує, показує їм невідому картину Ренуара, яка таким чином потрапляє до Америки, знаходиться там підпільно, потрапляє до Ричмонда… розумієте?
Розуміли, але хотіли, щоб Ґмітрук говорив далі. Поки що його військова інтерпретація трималася купи.
— Франка тримають під ключем, а самі беруть мапу й шукають місце, позначене хрестиком. Метафорично, звичайно. Шукають, але не знаходять, вирішують, що Франк бреше, клятий шваб, і швиденько його страчують, крий Боже, не видаючи Польщі, щоб не почав розповідати радницям про американські секрети. А потім про всяк випадок тримають руку на пульсі, навіть через сімдесят років після війни, пильнуючи, чи секрет десь не з’явиться, і чи, можливо, не з’являться люди, які можуть його мимоволі знайти, як ми, наприклад. Сам не знаю…
— У цьому є сенс, — машинально відповіла Зоф’я і раптом відчула той сильний емоційний трепет, який вона зазнавала в молоді літа, читаючи під ковдрою пригодницькі історії Жюля Верна й Дюма. На розпач матері, яка втискала їй «Поліанну» і «Анну з Зелених Дахів». — Скажу більше: є доказ, що було так, як кажеш.
Глянула на Кароля.
— Скажи їм, на чию честь тебе назвали, — мовила.
— Я думала, на честь Папа, — пустила шпильку Ліза. — Як у всіх поляків.
— На честь Кароля Естрейхера.
— Точно, — підтвердила Лоренц. — Наш перший цинік мистецького ринку, який ігнорує спадщину і вважає, що його робота зводиться до впарювання простакам національних «гітлерів», носить ім’я найвідомішого захисника польської спадщини в історії. Якщо коротко: Естрейхер був польським істориком, який під час окупації перебував у Лондоні й цілком присвятив себе реєстрації польських культурних втрат, а одразу після війни пошукам цих втрат. Титан праці; коли американці висадилися в Європі, майор Естрейхер привітав їх, тримаючи в руці список втрат, і сказав: оце десь є, коли переможете, хочемо це отримати назад. Серйозно, інші нації ще тільки замислювалися, як свої втрати порахувати і що взагалі робити, а цей чоловік уже мав надрукований каталог. Спостерігав за американцями, шукав наші пам’ятки по шахтах і німецьких сховках, не нехтував навіть дрібницями. Є один відомий знімок — Естрейхерові тоді було сорок років, — на якому у формі британського майора він тримає «Пані з горностаєм» на тлі потяга, яким американці вивезли до Польщі першу партію знайдених пам’яток. Двадцять шість вагонів. Історія Естрейхера взагалі яскрава, але нас цікавить потяг. Бо з ним пов’язана одна афера.