— Американці? — запитав Ґмітрук.
— Так. Потяг, навантажений безцінними скарбами, їхав з Нюрнберга до Кракова, і це була незручна ситуація для нової комуністичної влади. Люди стояли вздовж маршруту поїзда, аплодували американцям, кидали квіти. Начальником потягу був Естрейхер, дванадцятьма американськими солдатами охорони командував капітан Еверет Леслі, було там також трохи журналістів і трохи жінок, яких у джерелах обережно називали «дівчатами для товариства». Гадаю, що це була досить весела компанія. Потяг в’їхав до Польщі «зайцем», бо тільки в Леслі була віза, але хто б тоді переймався перевіркою документів.
— Дуже зручно для розвідки чи спеціальних служб, — зауважив Ґмітрук. — Як довго були в Польщі?
— П’ять днів.
— Більш ніж достатньо, щоб роззирнутися й усе перевірити. Що то був за скандал?
— Відома тільки офіційна версія. Останнього вечора був бенкет. Американці напилися, а коли вранці прийшли до тями, побачили похмурі обличчя міліціонерів і військових: один із них уночі застрелив двох міліціонерів. Ситуація неприємна, раптово візи стали важливими, поляки оточили потяг з американцями й зажадали видачі винного у стрілянині. Або винуватець, або ніхто не їде.
— І який знайшли вихід?
— Видали одного, який пішов до в’язниці. Такий собі Тимоті Біґлі. Посадили, але він навіть не дочекався суду. Американці через офіційні канали повідомили, що злочин скоїв зовсім інший солдат, він уже зізнався і його заарештували. Це здавалося підозрілим, але поляки проковтнули й випустили Біґлі.
Ґмітрук кивнув головою.
— Добра розвідницька робота, не вірю, що це була імпровізація. Цікаво, на чому його зловили, що він мусив ліквідувати хвоста. Коли все це діялося?
— Наприкінці квітня — на початку травня 1946-го. На Свято праці, тому й вибухнув такий скандал.
Кароль аж присвиснув.
— Ніби все стало на свої місця, чи не так? Губернатор шантажує американців, але ті йому не вірять, і він уже відчуває зашморг на шиї. Тож Франк проговорюється в надії, що коли вони накладуть лапу на секрет і колекцію, варту цілого статку, то, може, його відпустять. Наївно, але що йому втрачати. Американці посилають своїх, користуючись прикриттям транспортування творів мистецтва, і знаходять дулю з маком. Знову його допитують, а потім усміхнений Франк опиняється на шибениці, перш ніж встигне довірити свої таємниці комусь, хто їм повірить. Я правильно кажу?
— Він справді усміхався? — з цікавістю запитав Ґмітрук.
— Начебто. Я правильно кажу?
— Так, так, звісно, правильно, — Лоренц навіть не намагалася приховати роздратування, яке охоплювало її завжди, коли люди очікували підтвердження очевидного. Марнування часу, та й годі. — Тільки не кажеш, що знову одне й те саме. Знову дракон із казки: відрубаємо одну голову, замість неї виростають три нові. Усе це спекуляція.
— Чого ти знову гарячкуєш?
— «Чого ти гарячкуєш? Чого ти гарячкуєш?» — передражнила вона його. — Так запитуєш, ніби вже позуєш для знімків у Варшаві, за одну руку тримаючи Клода, за другу Вінсента. Якщо ця теорія правильна, то хтось між сорок п’ятим і сорок шостим роками викрав у Франка його заховану на чорний день колекцію і його секрет. І, мабуть, потім зжер, бо все знову без сліду зникає, це вже традиційно в цій історії. Мене це все дратує, дайте спокійно подумати.
Вишпорталася зі спальника, перелізла через купу сіна й вийшла на свіже повітря.
Назовні було темно й морозяно, подмух вітру зустрів її різким ляпасом. Їй пригадалося пекельне продирання через ліс, і Зоф’я мало не повернулася до теплого сховища, однак підняла комір куртки й примусила себе йти. Має подумати. Справді, має подумати сама, без трьох осіб над головою. Усе її мучило й доводило до стресу, не могла зосередитись, роздратування діяло на її мозок як алкоголь, затуманюючи й відбираючи ясність мислення.