Лев двічі застережливо чмихнув і пішов займатися своїми справами, а вона зрозуміла, чого стосувався той тривожний дзвіночок. Він стосувався того, що розповідала про Мілевського і місто, в яке він був так закоханий, — про Львів.
Докторка Зоф’я Лоренц голосно розсміялася, різко вдихнувши морозяне повітря, аж защипало в горлі та легенях. Звісно, як же інакше! Так ніби хтось інший міг бути у це замішаний, окрім найтаємничішого колекціонера Речі Посполитої. Якби ж то просто найтаємничішого. Ні, найтаємничішого єврейського фінансиста, промисловця, і хто знає, може, взагалі найтаємничішої людини тих часів.
Знала, де його шукати. Тепер лише мала переконати решту, що всупереч очевидності та здоровому глузду, замість залягти на дно, мають поїхати до Хорватії та України. Це звучало божевільно, але вона вірила, що на цьому етапі тільки нестандартні дії можуть дати ефект. По-перше, існувало побоювання, що стандартні кроки передбачили інші й чекатимуть на них усюди. По-друге, очевидним слідом перед ними вирушало багато інших, і ніхто з них нічого не знайшов.
Так, божевілля — це єдиний шлях. Справжнє розумове партизанство. Дідусь би нею пишався.
Швидко повернулася до товаришів, аби поділитися цими висновками, але в смердючій оборі всі спали як убиті. Не роздумувала довго, залізла у спальник, умостилася в сіні й одразу заснула. Остання її думка була про те, що води мало й безглуздо було б марнувати її на чищення зубів.
Розділ шостий
Санта-Катаріна і Львів
Не міг примусити себе вилізти з ванни. Сидів у ній уже дві години, і хоча поряд з ванною лежало кілька газет, які захопив на рецепції, навіть дістати їх, щоб дізнатися, що діється на світі, — не кажучи вже про читання, — було понад його сили. Інша річ, що у світі нічого не відбувалося, всі готувалися до Різдва, та й тільки.
Зрештою лише одна дія була йому до снаги. Постукувати ногою по крану, аби додати теплої води, коли відчував, що стає холодніше.
Тож Кароль Бознанський постукував. У середньому кожні десять хвилин. І обіцяв собі, що це останні десять хвилин. А потім знову стукав. Не тому, що протягом стількох днів почувався брудним, і навіть не тому, що стільки днів мерз. Просто у ванні почувався у відносній безпеці.
Не думав, чи дістане його куля вбивці. Не думав про те, чи проламається лід під автомобілем. Ані про те, чи знайдуть їх у лісі шведські поліцейські. Чи замерзне на скандинавських бездоріжжях. Чи помітять їх працівники зоопарку, що прийшли залишити в їхній схованці трохи лайна й забрати трохи сіна. Чи не зжере його якийсь лев. Чи з автомобіля, який об’їжджає їх на дорозі, не вискочить найманець зі зброєю. Чи латвійський паспорт дозволить зареєструватися в обшарпаному готелі. І чи реєстрація не означає, що хтось по нього зараз прийде. Що хтось уже чекає на рецепції за рогом коридору, що він саме колупається відмичкою у замку, а може, вже навіть скрадається передпокоєм, тримаючи напоготові пістолет із глушником. І навряд чи хтось в останню мить його врятує. Оскільки всі, буквально всі цієї миті були його ворогами.
В оборі зоопарку в Кольмьордені вони пробули ще два дні. Двічі з’являлися там працівники зоопарку, і тоді протягом півгодини вони намагалися не дихати, закопані в найдальшому кутку скирти сіна, сподіваючись, що ніхто не надумає задля жарту дужче налягти на вила.
Багато розмовляли, у чомусь погоджуючись, трохи сперечаючись, але врешті спільно дійшли висновку, що мають покладатися лише на себе й не можуть розраховувати на чиюсь допомогу.
— Мусимо знайти Рафаеля й відкрити його секрет, перш ніж знайдуть нас. Це наш єдиний шанс. Не задля щастя й добробуту, а для виживання, — сказала наприкінці Зоф’я, і це був найкращий підсумок дискусії. А потім пояснила їм, що у зв’язку з цим вони повинні зробити: розділитися й поїхати до Хорватії та України.
І тоді почалися сварки. Ґмітрук мусив їх щохвилини заспокоювати, бо тигри за перегородкою відчували напруження й ставали неспокійними, а це могло привернути чиюсь увагу. Тому сварилися стримано й пошепки, але весь час сварилися, оскільки план докторки Лоренц підштовхував їх на ще більшу авантюру й підвищував ризик замість того, щоб наблизити до щасливого завершення. Протягом кількох годин вона пояснювала, навіщо усе це необхідно.
— Можемо припустити, що протягом останніх кількох десятків років колекцію шукали більш чи менш активно. Завжди у той спосіб, про який говорите. І завжди безрезультатно. Якщо хочемо мати якийсь шанс, мусимо підійти до цього з іншого боку. Уявіть собі маленьке містечко, в якому вчинено страшний злочин. Треба провести розслідування через багато років, щоб знайти винуватця. Ви кажете: візьмемо лупу й оглянемо кожен міліметр місця злочину. А я кажу: марно, це вже давно зроблено. Я кажу: дізнаймося, хто й навіщо приїздив до цього містечка протягом останніх п’ятдесяти років. Далеко цілю? Можливо.