Терпляче їх переконувала, і врешті визнали слушність її аргументів. У них був план, щоб починати втілювати його у життя, їм бракувало дрібниці — лише грошей і документів.
На третій день озвався Василій, документи й готівка пливли російським грузовим судном з Калінінґрада до порту в Оксельосунді, що був за п’ятдесят кілометрів від їхнього сховку. Теоретично задалеко для прогулянки через зимовий ліс, але іншого рішення практично не існувало. Подорож учотирьох не мала сенсу, єдиним слушним варіантом було відрядження Лізи. Тільки вона зі своїм знанням рідної країни мала шанс дістатися до порту без грошей, маючи у своєму розпорядженні лише путівці, власні ноги й добре серце шведських селян, готових підкинути її кілька кілометрів своїм стареньким Вольво.
І пішла.
Через дванадцять годин втратили надію, що повернеться. Лізу Тольґфорс або схопили, або вбили, або вона залишила їх самих на себе, слушно вважаючи, що у самої більше шансів.
Через тринадцять годин залишили обору з наміром здатися поліції. Вибору не мали.
З Лізою зустрілися ззовні, вона саме перелізала через огорожу. Орендована машина, повна майже теплої їжі з Макдональдса, чекала за двісті метрів.
Це була незабутня учта.
У Йонкепінґу віддали машину і в інших фірмах узяли в оренду дві інші, до Гетеборга поїхали вже як дві латвійські пари: Ейнарс Яковлевс та Дайна Тутінс, тобто Анатоль і Зоф’я, та Андріс Бастікс і Івета Піменовс, тобто Кароль і Ліза. Через інтернет купили авіаквитки на подальшу подорож і сховалися в різних анонімних готелях, щоб перечекати час до вильоту.
Кароль вийшов з ванни й вирішив, що, мабуть, не дуже ризикуватиме, спустившись на розкішний однозірковий сніданок, що складався з порошкової яєчні, сосисок, виготовлених з корму для свиней, і твердого жовтого сиру, який, мабуть, підфарбовували бета-каротином, аби виправдати його назву.
Дорогою до готельної їдальні зупинився в холі біля маленького столика з допотопним комп’ютером. Приклеєний до стіни аркушик запрошував: «Використовуйте!!!», а насправді мав би запрошувати досліджувати, бо пристрій був наче з музею техніки.
Не могли заходити на свої облікові записи в пошті чи у соцмережах, це зрозуміло, але він сів перед монітором, щоб перевірити одну річ, яка кілька днів не давала йому спокою. Суто цікавість, не більше.
Знайшов портал заснування фондів, а на ньому сторінку Сильвії, яка розповідала на «Трійці» про те, що ніщо так не може вилікувати серце, як кохання, доповнене відповідною кількістю грошей. Сторінка інформувала про подробиці хвороби Сильвії Серединської. А також про те, що до кінця збору коштів залишилося п’ятдесят сім днів, що кожен, хто внесе більше, ніж п’ятдесят доларів, отримає спеціально виготовлену пронумеровану чашку з подякою і що із запланованих двохсот п’ятдесяти тисяч доларів зібрано поки що чотирнадцять тисяч вісімсот.
Небагато, подумав, особливо беручи до уваги, що родина й приятелі вклали, очевидно, скільки могли, вже першого дня.
Першим імпульсом було клікнути, щоб переказати з півтисячі злотих, може, навіть, тисячу, не збіднів би, але пригадав, що вигадане ім’я й анонімність, скоріш за все, не передбачає доступу через інтернет до свого банку.
Тому пообіцяв собі залагодити це пізніше, подивився ще раз на симпатичну усміхнену жінку на знімку, яка обіймалася з якимось невиразним молодиком на пірсі в Сопоті, й пішов до ресторану їсти хімічну яєчню.
Вкинув у себе останнього вареника з гречаною кашею й подумав, що польська кухня все-таки кепська. Першого дня вареники, другого дня — юшка, третього — шматок м’яса в соусі з хроном, на цьому можна було вважати дегустацію локальних делікатесів завершеною і почати шукати гарний заклад з міжнародною кухнею. Хіба що хтось хотів би спокуситися на шматок панірованої свині; ця бридка, смердюча пересмажена страва вважалася тут королівською їжею.
Утім, вареники, вмочені в густу сметану, були непогані.
Гермод витер обличчя патріотичною серветкою у біло-червону клітинку і глянув на отриману за мить до того смс-ку. Був переконаний, що це повідомлення надійде, адже вони всі, крім Ґмітрука, були аматорами, та й той — якщо чесно — був професіоналом другої ліги. Вчинення безглуздої помилки одним із них було питанням часу.