Хильнула чарку горілки, дозволивши Сергієві посидіти якусь мить з розкритим ротом.
— Досить вдалий портрет, на аукціоні коштував би кільканадцять тисяч доларів, але для вас мав передусім емоціональну вартість. Це портрет дружини Богдана Ханенка, засновника донині найважливішої колекції зарубіжного живопису в Україні, відомої головним чином завдяки одному Веласкесу і старим майстрам. На жаль, у реєстрі втрат з цієї самої колекції досі є ще кількасот картин, серед них один Чека. Ви цим займаєтеся професійно?
— Сергій.
— Займаєшся цим професійно?
— Я спеціаліст. — Вимовив це як «спеціяліст».
— Так, знаю, я чула. Але спеціяліст із чого?
Відчула знайомий свербіж роздратування. Останнім часом справді легко дратувалася. Треба порадитися про це з лікарем, може, це гормони, передчасна менопауза.
— Зоф’є, — втрутився Кароль. — Тут усе відбувається трохи інакше, ніж у нас. Сергій з нашої галузі, він історик мистецтва за освітою. А за фахом просто спеціаліст. Спеціаліст із речей, скажімо так, складних. Це означає, що він знає багатьох людей, а кожен із них теж знає багатьох людей. Розумієш? Кожне суспільство — це товариства, зв’язки, мережі. А Сергій вроджений штурман людських стосунків. Він може рухатися по цих сітях як павук і знаходити те, що потрібно. Не ці випрані й випрасувані дані з інтернету. Не оброблені й перетравлені відомості з преси. Не сухі матеріали з каталогів та урядових баз даних. Справжнє.
— Від людей і з пам’яті, — додав Сергій, киваючи головою на знак того, що сам не пояснив би краще, ніж Кароль.
Докторка Зоф’я Лоренц довго дивилася на щире обличчя блондина.
— Нам треба знайти людину, про яку ніхто нічого не знає, — мовила нарешті.
— Як завжди, — Сергій променисто посміхнувся. — Як завжди.
Біль від утрати нагадує комбінезон із терну. Спочатку не розуміємо, в чому річ, кидаємося навсібіч, внаслідок чого колючки роздирають шкіру й усе тіло спливає кров’ю. Тоді складаємося винятково з болю. Потім навчаємося, що метушня нічого не дає. Завмираємо, рани починають затягуватись, а ми переконуємо себе, що оговтаємося. Врешті потрібно ворухнутись, і тоді ми усвідомлюємо, що комбінезон залишиться з нами назавжди, а наша шкіра вкрита ніжними рожевими шрамами, готовими відкритися, боліти й кривавити від найменшого поруху. Жити в комбінезоні так, як раніше, неможливо. У ньому неможливо забути про біль і жити нормально.
Він довго шукав відповідну метафору, і ця видалася йому найбільш влучною.
Може, саме тоді, коли Зоф’я і Кароль обговорювали свої емоційні травми у львівському ресторані, Ліза з Анатолем у ліжку хорватського пансіонату поводилися так, ніби хотіли притлумити свій біль, у шаленстві їхнього сексу було щось розпачливе.
Анатоль хотів нарешті припинити бачити цей триклятий знімок, ці обійми й усмішку на пірсі в Сопоті. Хотів перестати чути голос, який каже, що тільки справжнє кохання може вилікувати серце.
Ліза хотіла, аби хоч на мить з-під її повік щез образ палаючого Стена Борґа, а в голові змовкло звіряче завивання конаючої людини.
Тому не так кохалися, як трахалися. Раз за разом, ніби біль додавав їм сил, ніби кожна пауза й мить перебування з власними думками становила загрозу. Кусаючись і дряпаючись, болісно вигинаючись і розтягуючись, без жодних ігор у пестощі й любощі.
Коли врешті впали, ледве живі, подряпані так, наче голяка продиралися крізь малину, мокрі від поту й фізіологічних рідин, обоє вирішили, що це, власне, був найкращий секс у їхньому житті. І що справді почуваються краще. І що це вже щось, навіть якщо цей стан триватиме лише мить.
— Навіщо тобі ці картини? — запитав Анатоль.
— Що?
— Я давно хотів тебе запитати, навіщо тобі ці картини. Не можу цього зрозуміти. Не розуміюся на мистецтві, не маю бабла. З моєї точки зору ти мала все. Навіщо ризикувати, щоб добути шматок кольорового полотна, яким навіть не можна похвалитися. Ти крала на замовлення?
— Ні. Вони всі у мене. Не скажу, де саме, але в надійному місці. Ну гаразд, я продала кілька тих, які не справляли на мене враження, щоб мати трохи готівки на поточні витрати.
— Трохи?
— Трохи мільйонів.
Промовила це таким тоном, що він не витримав і щиро розсміявся. Міг би полюбити цю дівчину. Жінку, радше.
— Сказати тобі, як я розумію живопис? — запитала вона мить. — Не хвилюйся, я не Лоренц, ніякої лекції не буде.