Не могла більше вдавати, що це збіг обставин. Розв’язання загадки мало критися в історії її родини.
Частина IV
СЕКРЕТ
Розділ сьомий
Краків
Святвечір Різдва Христового — це такий день, коли ввечері всі мають сидіти вдома й почуватися безпечно. Докторка Зоф’я Лоренц стояла на спорожнілому пероні залізничного вокзалу у Львові й страшенно боялася. Дивилася на польський потяг, який мав завезти їх до Кракова, на занурених у розмову польських кондукторів, знайомі назви міст на табличці з описом маршруту. У нормальній ситуації вона усміхнулася б, відчула б радість від рідної мови, знайомих місць і запахів. Але ситуація вже давно не була нормальною. Вітчизна перестала бути безпечним притулком, де на неї чигала небезпека. Там їх легше було вистежити, легше схопити.
Не хотіла туди їхати. Хотіла втекти в інший бік, може, до Києва, може, в Крим, а може, ще далі, за Урал, за межі Європи. Сховатися десь в Індії або Китаї і там вести життя латвійської емігрантки, викладати дітям мови. Але тоді решту життя мусила б з острахом озиратися.
Не мала виходу.
Схопила простягнуту руку Кароля й сіла в потяг.
Натомість Гермод був спокійний. Святвечір його не обходив, так само як і решта релігійних свят і забобонів, яких стало безліч у світі. Був час, коли він дивувався, що ні в його давній військовій кар’єрі, ні в пізнішій найманській не з’явилося жодної релігійної цілі. Жодного архієпископа, рабина, імама, самозваного пророка, жодного із численних сезонних месій і засновників нових релігій. Лише згодом зрозумів, що ці люди не становлять жодної загрози у світі великої політики й великих грошей. Навпаки, цинічні жерці, що маніпулювали біднотою, були всім на руку; завдяки їхній діяльності масам легше було погодитися зі своїм упослідженим становищем і злиднями. Маси також менше квапилися ставити запитання і виявляти невдоволення, не кажучи вже про революції, коли вірили, що їхня доля залежить від якогось там бога.
Просто? Просто.
Він лежав у ліжку краківського готелю «Гранд», який зі своїми претензіями на розкіш був по-своєму чарівний — як жебрак, переодягнений у принца на балу, який думає, що коли буде достатньо високо тримати голову, то ніхто не втямить, що він смердить. Гермод тішився, що проведе Святвечір із пляшкою доброго вина й цікавою книжкою. Шкода, що в цій місцині, що тхнула сирістю, але ж не можна мати всього одразу.
Відколи міг відстежувати кожний рух фантастичної четвірки, був абсолютно розслаблений. Власне, міг виконати завдання вже давно, проте знав, що вони розділилися, а йому з власних міркувань і з огляду на репутацію було важливо, щоб були присутні усі, коли закінчуватиме цю неприємну справу, після якої збирався піти на пенсію.
Крім того, від часу розмови у Вашингтоні хотів з’ясувати, хоча й знав, що це не професійно, що ж це за страшний секрет, при згадці про який американці зі страху пудять у штани. І вирішив, що дасть докторці Лоренц ще мить на його розкриття й лише після того усуне її зі спільного рівняння.
Хіба що щось піде не так. Тоді просто її усуне.
Потяг був порожній, не рахуючи їх і двох контрабандистів, що подорожували з надією, що жоден польський митник не буде настільки прискіпливий, щоб робити дріб’язкову перевірку у Святвечір. Цілий спальний вагон був у їхньому розпорядженні, а провідник, що важив, мабуть, чверть тонни, побачивши їх, засяяв від захвату, що йому не доведеться проводити цей вечір на самоті. Навіть якщо брак самотності означав двох чужих людей, що сплять за кілька фанерних перегородок далі.
Була двадцять третя година за українським часом. Не встигли зняти пальта, як провідник з паруючим чайником у руці постукав до них і благальним тоном запитав, чи не мають вони бажання випити чаю. Перезирнулись і запропонували йому зайти. Випили по чашці чаю, замість облатки поділилися черствим рогаликом, купленим на львівському вокзалі й побажали всілякого благополуччя, а потім на десерт випили по краплині надзвичайно смачного, настояного на гострому перці самогону, який кондуктор рухом фокусника вихопив з фалд мундира.
Була двадцять третя година за польським часом, тобто годиною пізніше, коли вони зупинилися в Мостиськах за дванадцять кілометрів від польського кордону, чемно показали паспорти й чекали на зміну колісних пар у вагонах, щоб потяг міг в’їхати на західні колії, вужчі на вісімдесят п’ять міліметрів. Кароль подумав, що розмір колії — це, можливо, єдина спільна риса Речі Посполитої з цивілізацією Заходу.