Ліза доїла салат, відпила чорної кави й почала малювати на серветці літери TLM у різних конфігураціях.
— Сказала щось іще? — запитала вона.
Розмовляли шведською, вирішили, що так буде безпечніше.
— Ні, все пояснить, коли зустрінемось. Сказала тільки, що відповідь має бути у Кракові й що вони будуть увечері, зупинились у її батьків у Перемишлі.
— Не надто мудро.
— Я сказав те саме.
— А вона?
— Вибачилася, що вона не обмежений, хворий на параною вояк, який скрізь бачить небезпеку й загрозу. Обіцяла виправитися.
— Як завше люб’язна. З цього висновок, що ще не переспали.
Покивав головою і жестом попросив долити кави.
— Ким була та жінка з радіо? — несподівано запитала вона.
Вирішив, що після кількох днів роману, який ні до чого не зобов’язував, вони стали надто близькими, щоб тепер не сказати правду.
— Моя колишня дружина, Сильвія. Ота, зі знімку в телефоні. Ми були разом п’ятнадцять років, покинула мене кілька місяців тому, коли дізналася, що хвора на рак. Казала, що хоче трохи пожити перед смертю.
— З того, що я чула, змінила плани. Щодо смерті.
Знизав плечима.
— Ти щось покладеш на її рахунок?
— Напевно так.
— Багато?
Мовчав якусь мить.
— Скільки зможу.
— Надішли мені посилання, коли все це вже скінчиться.
Я теж що-небудь докину.
Усміхнувся.
— Це вже друга така пропозиція. Схоже на те, що Сильвія швидко назбирає на нове життя. Хто такий Мартін?
— Що?
— Ти чула. Хто такий Мартін? Стен запитував про нього у Швеції, коли ми чекали на результат спектрографічного аналізу. Він казав, що Мартін його відвідав і запитував про тебе.
— Мартін — це людина з минулого. І з минулим.
— Швед?
— Так. Сусід з Далекої Півночі. Колись я була молода й наївна, вірила у партнерства й союзи. Мартін мене від того вилікував.
— Як?
— Це страшна людина. Дуже страшна. Я гадала, що… що оскільки роблю те, що роблю, не зможу уникнути таких людей, що це така ціна. Згодом з’ясувалося, що я була для нього важливіша, ніж він для мене. Наші дороги розійшлися.
— Що з ним потім сталося?
— Схоже на те, що став ще лихішим. Безжальнішим, бездушнішим. Якийсь час він іще намагався зі мною зв’язуватися й залучати мене в своє життя, і я навіть думала, що мушу присвятити себе тому, щоб рятувати його й інших. Але мудрий приятель пояснив мені, що я не маю з цим нічого спільного. Мартіна вабило зло, і він хотів віддатися йому повністю. Залишок людяності, що дрімав у ньому, вимагав виправдання, і я мала бути тим виправданням.
— Мудрий приятель.
— Стен. Єдиний, який у мене був. Будеш другим, якщо ми нічого собі не навигадуємо.
— Сумніваюсь.
— Це добре.
Кивнув головою з розумінням. Не знав, чи ця відповідь йому подобається, чи ні. Зненацька, без будь-якої причини, спокійного різдвяного ранку, майор Анатоль Ґмітрук, сидячи в затишному, сповненому запахом кави приміщенні, відчув дивну, безпідставну тривогу. Раптове пронизливе передчуття скорої смерті, ніби хтось вирішив поінформувати його заздалегідь, щоб устиг зробити останній дзвінок, прочитати молитву й заплатити внесок за телевізор. Якусь мить не міг дихнути.
Вирішив, що це все через цей плейліст, сказав Лізі, щоб швидко допивала каву, заплатив, і вони вийшли на вкритий снігом ринок.
Одягалися під одну з найпрекрасніших, але й найгнітючіших рокових балад. Дейв Мастейн попрощався з ними словами з листа помираючої людини до друзів: These are the last words I’ll ever speak and they’ll set me free…
Докторка Зоф’я Лоренц і Кароль Бознанський провели різдвяний ранок, винагороджуючи себе за довгі місяці очікувань. Спочатку обережно, а коли вдалося випровадити батьків до костелу, — енергійніше.
— Що тоді власне сталося у столітньої секс-бабусі? — запитав, коли зробили перерву. — Виявилося, що ви родичі?
Повернувся на бік. Однією рукою підпер голову, другою м’яко креслив знак нескінченності довкола її грудей.
— Якщо так, то мушу визнати: в тебе добрі гени. Серйозно.
— Ти одночасно пеститимеш мені груди й розповідатимеш про столітню бабусю в підгузках?
— Я хотів, щоб ти знала, що ти будеш вабити мене навіть тоді, коли матимеш сто років. Це, мабуть, добра новина?
— Зараз це мене влаштовує. Можемо встати з ліжка на хвилину?
За чверть години, згідно з найкращими традиціями своєї патріархальної родини, панна Зоф’я викладала печеню на тарілки, а пан Кароль намагався увімкнути стародавній комп’ютер з кінескопним монітором синьо-сірого трупного кольору, що стояв на старому столику для швейної машинки у передпокої.