Але Ґмітрук був далеко. А його власна вітчизна, міркував Патридж, сидить за столом і виблискує штучними зубами у фальшивій посмішці.
— Чи зможуть поляки це знайти? — повторив запитання, щоб виграти час. — Мені було б простіше відповісти, пане державний секретарю, якби хтось мене нарешті поінформував, що саме ми шукаємо. Не хочу бути уїдливим, але якби я знав це у Польщі, може, ми не мусили б повертатися з порожніми руками.
— Ви хочете бути поінформованим чи живим, капітане? Бо якби я вам сказав, що ми шукаємо, ви б не дожили до свого вечірнього пива. Це питання національної безпеки. А тепер прошу відповісти на запитання.
Патридж зрозумів, що тема відомої йому інформації — це глухий кут і немає сенсу рухатися далі.
— Мені не відомо, щоб вони щось шукали. Але якщо хтось узагалі має це знайти, то тільки вони. Їхня територія, їхня таємниця, їхній, за браком іншого слова, скарб. У них є мотивація, знання, непогано вишколені люди. Та, правду кажучи, уявлення не маю, як можна їм це заборонити чи принаймні їх розхолодити. Дамо їм кілька додаткових F-16? Скасуємо візи? Знову пообіцяємо якісь ракети?
— От цим ви, пане капітане, не заморочуйте свою військову голівку. Можете йти.
«Сам ти йди до своєї нори, щуряко», — подумав Патридж і залишив кабінет, не обтяжуючи себе поданням руки, а тим більше віддаванням честі.
Не думайте, що Юнак дожив до тридцять дев’ятого, як знуджений експонат. Тим часом поїхав на шість років до дрезденської Галереї старих майстрів, щоб перечекати там Першу світову війну. Чарторийські вислали туди найкращі зібрання, остерігаючись росіян. Утім, коли вибухнула Друга світова, маневру з Дрезденом з очевидних причин повторити було неможливо. Три картини запакували до цинкової скрині, нанесли літери ЛРР й відправили, як сто років тому, до Сеняви. Однак цього разу на Пані та Юнака не чекало вісім років інтимної темряви. Вже 15 вересня солдати Вермахту зайняли Сеняву й розпотрошили палац у пошуках скарбів. Золото забрали, картини покинули в руїнах, а відходячи, оздобили Пані відбитком військового черевика.
Наших героїв зібрала економка Чарторийських тільки для того, щоб негайно віддати їх німцям, які приїхали «зберігати» твори мистецтва. Були досконало підготовлені, до війни їхні історики проводили спеціальні дослідження, щоб вибрати найкращі твори. ЛРР, звісно ж, опинилися на початку списку. Уся трійця мала потрапити до нового музею фюрера в Лінці разом з іншими перлами світового мистецтва, викраденими й купленими по всій Європі. Юнак поїхав до Берліна.
І ось перша несподіванка: Юнак швидко повернувся до Кракова. Тільки вже до резиденції Ганса Франка, нового володаря Польщі, перейменованої на Генеральне губернаторство. Франк, лиходій і воєнний злочинець, вважався видатним поціновувачем мистецтва, досить зауважити, що свою штаб-квартиру він наказав розмістити у Королівському замку на Вавелі і що зібрав із крадених творів справді солідну колекцію.
Певна річ, Юнак не поїхав до Кракова сам, разом із ним були його товариші по щастю й нещастю Пані й Самарянин. Насправді ми не знаємо, як так сталося, що Ганс Поссе, мистецтвознавець музею в Лінці, віддав Франку, якого нацистська верхівка недолюблювала, такі першорядні твори. Для Франка це мало велике значення, всі пам’ятки генерал-губернаторства він вважав своїми, мабуть, наполягав на цьому, але фюрер і Поссе мали абсолютну першість. Кажуть, що на момент окупації німцями Франції польські зібрання втратили своє значення, тільки це ніяк не стосувалося ЛРР. Кажуть, що, замучений Франком, Поссе заради святого спокою позичив йому картини й, напевно, захотів би їх повернути, якби музей у Лінці все ж таки був створений. Кажуть також, що це був подарунок Гітлера для вірного слуги, який завзято реалізовував політику партії, перетворюючи колишню Польщу на розплідник невільницької робочої сили. А може, просто Франк мав на когось компромат, і цього вистачило.
Так чи інакше, доблесна трійця зависла у Вавелі, і тут починаються загадки й таємниці.
Так, звичайно, забери піцу. Я скористаюся нагодою й сходжу до вбиральні.
Авжеж, починайте, я зараз прийду.
Салат із курчати-гриль, мусу з авокадо і маринованих у бальзамічному оцті цибулинок був чудовий, такий чудовий, що американському держсекретареві, якого дехто називав чотиризірковим нездарою, певні речі повкладалися в голові. Ніколи не довіряв людям з Пентагону, з усіма їхніми нашивками, девізами, присягами, істеричною міфологією і казарменою дружбою до могили, оповитою гейським душком. Їхні мундири були схожі на купальні костюми для плавання в каламутній патріотичній ідеології, а іноді потрібно було бути просто ефективним.