— Я думав, що нацисти шукали в Тибеті загиблі цивілізації.
— Справді, у них була така організація Аненербе, спадщина предків. Гіммлер вистежував по всьому світу сліди стародавньої германської могутності, зокрема і у Тибеті. Навіть Гітлер з нього сміявся.
— Чому?
— Бо це з певної точки зору було смішно. Гіммлер і його Аненербе вихвалялися тим, що знайшли якусь кам’яну сокирку, доводили, що це свідчення вищості народів Півночі. Ось тільки кожна більш-менш освічена людина знає, що коли на Півночі виготовляли кам’яні сокирки, навколо Середземного моря процвітали прекрасні розвинуті цивілізації. Література, філософія, право, мистецтво. А там сокирки. З цієї точки зору Гіммлер особливо не допомагав справі. Але мав інші чесноти.
— Наприклад?
— Був дуже старанним і ефективним масовим убивцею.
— Божевільний?
— Найбільший з усіх. Інші робили це заради влади і грошей, хотіли бути володарями нового світу. Він насправді вірив, що арійська раса колись панувала над цілим світом, а євреї стоять на їхньому шляху до повернення всесвітнього панування. Гітлер поряд із ним був нормальною людиною, ну, диктатор, таких багато, який наклепав собі безліч танків і в якого повилітали клепки. Гіммлер був утіленням зла. Якби я вірила в Бога, сказала б, що це антихрист, інкарнація Люцифера.
— Сильні слова.
— Мабуть, я надто добре знаю історію, іноді таке знання — це прокляття. Скажу так: якби я мала машину часу й опинилася над колискою Гітлера, сказала б його батькам: знайдіть йому доброго вчителя живопису, інакше він буде капосний і нещасливий. Якби ж опинилася над колискою Гіммлера, зачекала б, поки батьки вийдуть, а потім власними руками задушила б немовля. І оком не змигнула б.
— Я справді щойно сказав — сильні слова?
Незнайомець зробив таку смішну перелякану міну, що Лоренц розсміялася. Подумала, що він гарний, навіть дуже гарний. Такою класичною чоловічою, брутальною красою, яка не потребує доброго кравця, модного перукаря та косметички. Вистачить трохи мила, джинсів і лляної сорочки, щоб більшість жінок відчула приємне тепло у грудях. Це була врода мисливця з бездоріжжя, не сучасного блідого чоловіка в напівпрозорій сорочці, який страждає на невроз і неспокій, допоки його не підключать до крапельниці з кавою-лате.
Їй спало на думку, що Кароль має такий самий тип вроди.
— А ви кого останнім разом обікрали? — Змінила вона тему. — Якщо це не таємниця.
— Чесно?
— Ага.
— Одну вашу телекомунікаційну фірму.
— Це їй напевне не зашкодило. Як?
— Домовився про угоду з моїм клієнтом, який виготовляє мобільні телефони. Це було нескладно, в цій частині Європи всі нетерплячі й короткозорі, політиків і начальників не цікавить нічого, що виходить за межі їхніх каденцій. Тож аби виграти в перемовинах, достатньо запропонувати якусь сенсаційну моментальну вигоду. Там, звідки я родом, думають інакше, у перспективі кільканадцяти чи кількох десятків років. От чи погодилися б ви протягом десяти років купувати черевики однієї й тієї самої фірми, незважаючи на їхню якість і ціну, лише тому, що зараз я запропоную вам одну пару задарма?
— Звісно, ні.
— Ну то як громадянка Центрально-Східної Європи, ви належите до меншості. Мені здається, що ви маєте схильність до занурення в різні клопоти й пригоди тільки тому, що не уявляєте, якими страшними можуть бути наслідки. Ви шукаєте щось, аби підперти стіл, і витягаєте зі стіни цеглу, від чого валиться весь дім.
Останню фразу незнайомець вимовив так серйозно, що вона прозвучала як погроза.
— Узагальнення завжди є неправдою, так само як і народна мудрість, — прокоментувала. — А ви звідки родом? У мене таке враження, що англійська для вас рідна, та все ж таки відчувається певний акцент, якого я не можу прив’язати до якоїсь певної місцевості. Даруйте, якщо це прозвучало неґречно.
— Пусте. — Симпатичний незнайомець поліз до кишені й дістав елегантну візитку.
Зоф’я взяла в нього картку й прочитала: «Джаспер Леонґ, консультант з переговорів. Остін Роуд Вест, 1, Ковлун, Гонконг».
Розділ третій
Нью-Рошелл
Кароль відписав. Домовився про житло для них у старій п’ятиповерховій кам’яниці в Нижньому Мантгеттені на Мерсер-стріт, поруч із Г’юстон-стріт. Будинок був як із фільмів про Аль Капоне. Фасад із червоної цегли, спотворений протипожежними сходами, величезні вікна, чавунне оздоблення, таке характерне для індустріальної архітектури дев’ятнадцятого століття. Ще кілька десятків років тому тут, мабуть, шуміли ткацькі верстати, нині ж унизу була крамниця з лахами і нью-йоркська гіпстерська кав’ярня, де на столиках вироби фірми Apple вели нескінченний бій за місце з мафінами та чашками лате. Вона посоромилася б дістати там свою нокію. На верхніх поверхах були величезні, варті цілого статку лофти, і власне в одному з них завдяки зв’язкам Кароля вони облаштували свою операційну базу.