— Білочок?
— Схопить горішок, занесе в дупло й сидить тихо, щоб ніхто не дізнався, що вона має якісь запаси. Це дуже часто трапляється серед колекціонерів. Не охороняють колекції, бо тоді мусили б сказати охоронцеві, що в них є. Не ставлять ґрат, бо це був би знак того, що в них є щось цінне. Не монтують сигналізаційні системи, бо працівники дізналися б про їхні скарби. Нікому не довіряють. Вони ненормальні, але це працює. Не можна вкрасти те, про що ніхто не знає.
— І це той самий випадок?
Ліза відірвала погляд від комп’ютера й подивилася на нього з жалем.
— Власники незаконних творів, пов’язаних із крадіжками, — це зовсім інший випадок. Чому?
Якийсь час Кароль дивився на оповитий темрявою будинок по той бік вулиці. Розташований на похилому пагорбі, точково освітлений потужними прожекторами, які підкреслювали найцікавіші елементи архітектури, він більше нагадував невеликий французький замок, аніж американську оселю за кілька кварталів від звичайного житлового масиву, заселеного людьми настільки вгодованими, що в торговельних центрах мусили пересуватися на візках.
Вулицею безшумно проїхав електромобіль охорони. Тоді зрозумів, про що запитувала Ліза.
— Бо не можуть впустити поліцію в дім, — відповів.
— Отож-бо. Завданням сигналізаційних систем у випадку нелегальних колекцій є передусім не допустити злодіїв до оселі. Що зазвичай означає високий мур, гектари всіяного датчиками руху газону, камери відеоспостереження всюди, де тільки можна. Тут з точки зору консерваційної охорони пам’яток не можна застосовувати такі речі. Що не означає, що вони не спробували. Глянь.
Ліза розвернула монітор у його бік. Зображення здавалося твором сучасного мистецтва, різноколірні плями, що не утворювали жодного образу, сіре тло перетинали кілька блакитних рисок, а ще кілька зелених цяток. Намагався щось зрозуміти з цих візерунків, але врешті безпорадно подивився на неї.
Буркнула щось по-шведському.
— Що ти кажеш?
— Таке народне прислів’я. Про переваги самотності й покладання тільки на себе. Байдуже. Подивися зараз.
Покопирсалась у налаштуваннях, і зображення змінилося на краєвид за вікном. Їхній газон, плавний закрут вузької дороги, парк Ричмонда і його котедж.
— Подивись уважніше, зараз буде той самий кадр.
Клікнула, й сіра пляма з кольоровими елементами повернулася. Тепер йому вдалося накласти це в уяві на знаний краєвид. Риски були десь у домі, а плями на деревах.
— Це тепловізія, вона відтворює інфрачервоне випромінювання, яке має геть усе, чия температура вища за абсолютний нуль. Це означає, що не потрібно ані крапельки світла, щоб використовувати тепловізію. Дуже зручно. Набагато зручніше, ніж нічне бачення, яке лише посилює слабке світло і в суцільній темряві, наприклад, у сейфі, неефективне. Тепер камера відрегульована так, щоб показувати все, що має температуру, вищу за 15 градусів Цельсія. Що ближче до цих п’ятнадцяти градусів, то холоднішим кольором буде представлене, що далі — то теплішим.
— Ясно. А навіщо в домі Ричмонда риски тепла? Це якась сигналізаційна установка?
— Боже…
— Труби центрального опалювання? — швидко додав Кароль, почуваючись як учень на повторному екзамені.
— Є надія. Термостат, скоріше за все, відрегульовано так, щоб підтримувати в домі за відсутності власника шістнадцять-сімнадцять градусів. Тепер температура впала, щойно увімкнулася піч, тож ми бачимо лише рисочки труб. За хвилину побачимо калорифери, а через якісь дві години — температурні містки на фрамугах.
— А цятки тепла на деревах — це птахи? — запитав, показуючи на зеленаві плямки між галуззям.
— Ти жартуєш?
Він засміявся.
— Моторчики камер охорони.
— Бінґо. Двадцять років праці, й хто зна, може, зробимо з тебе злодія. Моторчики звичайних камер, певно, із вмонтованим приладом нічного бачення, але звичайних. На відкритому просторі покажчики руху не мають сенсу, термопокажчики — теж, бо зовні температура змінюється надто швидко, щоб їх відрегулювати. Тривога спрацьовувала б кожні п’ять хвилин. І ось тобі перша помилка Ричмонда.
Кароль запитально подивився на Лізу, яка випромінювала ауру спортсмена перед змаганнями. Спокійна, зібрана, врівноважена — одначе блиск в очах виказував, що рівень адреналіну зростає. Чи тому робила те, що робила? Розуміла це як спорт, у якому кожен дім, музей і зібрання були черговими змаганнями, наступним рекордом, який треба побити?
— Яка?
— Цей дім мав бути для нього дуже важливим, що й не дивно, він справді гарний, тож вирішив, що посилена охорона у вигляді патрулів і постійного спостереження замінить мур та огорожу під напругою. І це було великою помилкою, оскільки людський фактор є завжди найслабшою ланкою.