Кароль скептично подивився на неї.
— Це ж не відміняє факту, що якісь типи ходять безперервно навколо або витріщаються в монітори, сподіваючись, що хтось їм дасть підставу для стрілянини, хіба не так? — останні слова вимовив, ліниво витягуючи закінчення, як це робив Домінґо Чавес.
— Відволікання уваги. Легко, — буркнула Ліза, заклопотана чимось іншим.
Швидко клікала по чергових віконцях, в одному було щось, що нагадувало консоль іншого комп’ютера, назви папок були шведською мовою. Усі програми, які відкривала, не були схожі на дружні до користувача, інтуїтивні аплікації. Білі літери на чорному тлі, рядки чисел, команди, що складалися зі скорочень, які ні про що не говорили Каролеві.
— Добре, це забере трохи часу, — Ліза відірвала руки від клавіатури й потягнулася.
— Що саме?
— Зламати алгоритм. Але якщо я маю рацію, це нам дуже полегшить справу.
Каролеві пригадалися всі переглянуті ним пригодницькі фільми про хакерів.
— Нас не запеленгують?
— Ти про що? — Ліза подивилася на нього, як на ідіота.
— Ну, розумієш, інтернет, таємні служби. — Відчував, що верзе дурниці, але не уявляв собі, як виплутатися.
І не подумала відповісти.
— Наймолодший мчить по китайську їжу. Я тим часом викупаюсь у всіх трьох ваннах. Приємна зміна після душів у Ґрудзьондзі.
Потягнулася за телефоном, перш ніж за Каролем зачинилися двері. Не за тим, який отримала вчора від Анатоля. Не дочекаються, щоб польський попкар контролював кожен її крок. Була переконана, що саме для цього вони отримали від Ґмітрука спеціальні мобілки.
Василій спочатку глянув на екран телефона, а потім в очі Володимира Путіна. У його щирі собачі очі, які мовчазно просили, щоб він просто був добрим росіянином, а решта якось уладнається. Василій любив ці очі, тому поряд із монітором комп’ютера, між чашкою чаю мате і дієтичним рисовим печивом, тримав у звичайній дерев’яній рамці фотографію президента. Завжди, коли в своєму житті опинявся на роздоріжжі, коли мав перед собою важкий моральний вибір, завжди запитував себе: що б на моєму місці зробив Володимир Путін?
Василій Топілін був одним з працівників адміністраційного правління Федеральної служби безпеки, а саме керівником телеінформаційного відділу номер 2. Так було написано на його візитівці, що спонукало дівчат у клубах спершу підскакувати, побачивши напис ФСБ, а потім похнюплюватися, коли вони уявляли собі, як він стоїть навколішках під столом у будівлі на Луб’янці, вдихає пил і вкладає кабелі мережі, а чорні джинси з базару сповзають йому до середини сідниць.
Насправді Василій не повзав навколішках під столами, був доктором математики та інформаційних технологій, а його телеінформаційний відділ № 2 був спеціальною групою хакерів, що шпигували на користь Російської Федерації. Це звучало романтично, але, на одностайну думку всіх підлеглих Василія, було найгіршою у світі роботою, оскільки всупереч їхнім початковим сподіванням великі держави не мали жодних надзвичайних таємниць і не вели складних закулісних ігор задля панування над світом. Дуже хотіли справляти таке враження, але закінчувалося завжди тим, що продукували тонни непотрібної та нудної бюрократії.
Але Федерація гідно їм платила й заплющувала очі на все, що вони робили поза офіційними обов’язками, розуміючи, що так само, як хірург не може оперувати тільки апендикси, їхні майстри інформатики мають удосконалювати навички, щоб добре служити матінці-Росії.
Ну, майже на все. Тому Василій, перш ніж взяти трубку, подумав, що, на його думку, зробив би Володимир Путін, відповів собі на це запитання й обережно поклав знімок президента обличчям на стіл.
— Як там у польській буцегарні? Смакує зіпсована капуста?
— Добре сидиться, я стала королевою лесбійок.
— Чудово. Надішлеш кілька фоток?
— Тобі? Ти ж маєш доступ до всього порносвіту.
— Ну маю, але коли хтось знайомий, знаєш, це завжди інакше.
— Проб’єш мені одну адресу?
— Проб’ю. А ти приїдеш колись?
— Як виберуся до Пітера, то заскочу. Ходить плітка, що там у запасниках Ермітажу лежить ще трохи творів, офіційно визнаних зниклими.
— Ну візьми, це національні скарби.
— Хіба що нації запасників. Не клей дурника, записуй адресу.
Сам себе дурив, що так квапиться, бо не хотів марнувати час. Насправді, відколи сів у Субурбан і рушив так, що аж вискнули шини, переслідувала його картина, як він входить до порожньої оселі з пакетиками, що пахнуть соєвим соусом і глутаматом натрію, а вона в ту саму мить виходить з ванної з волоссям, що пахне шампунем, і тілом, з якого стікає вода. Чи хотів він її? Не був певен.