Зоф’я і Кароль зайнялися імітацією переїзду до Нью-Рошелл. З цією метою Лоренц купила повну обстановку будинку на гаражному розпродажі в Нью-Джерсі й наказала завезти її кількома рейсами до резиденції. Їх переважно турбувало те, щоб хтось заносив меблі, до коробок навіть не зазирнули. А шкода, бо в одній із них було непогане зібрання коміксів з початку золотої ери, серед них знаменитий двадцять сьомий випуск журналу «Detective Comics», у якому вперше з’явився Бетмен. Раритет знайшовся в гаражі будинку середнього класу в Нью-Браунсвіку, Нью-Джерсі, оскільки свого часу був єдиним вартісним майном Ларрі Андервуда. Ларрі переспав з дружиною свого друга, внаслідок чого жінка завагітніла. Коханці вирішили, що попри це все залишиться як було, а Ларрі подарував їй свою колекцію, щоб вона продала її у відповідний час і використала кошти на виховання їхнього сина. Жінка, яку звали Рита Блекмур, спочатку з переляку заховала комікс, а потім про нього забула. Ні Кароль, ні Зоф’я, які мали уявлення про його вартість, не зазирнули до коробки; саме так журнал врешті потрапив до рук карлиці Бриджет Корбетт, яка була в розпачі від подій у Рошелл-Хайтс, після яких втратила добру роботу в агентстві нерухомості. Через два роки вона продала комікс через аукціон «Крістіз» майже за два мільйони доларів, знайшла собі чоловіка, вищого від неї майже на метр, і почала давати сексуальні поради на ранковому телебаченні, але це вже зовсім інша історія.
Зоф’я провела трохи часу, спілкуючись зашифрованими каналами із найвищими особами в державі. Метою було спонукати до візиту у Вашингтон когось настільки впливового, щоб прилетів урядовим літаком, яким би потім до Польщі повернувся Рафаель і вони, якби щось пішло не так. Зоф’я не була в захваті від такого варіанта, аварійна евакуація означала, що ніколи не зможе легально повернутися до Штатів, а мала ж іще бажання побачити Великий каньйон і парк «Йосеміте». Але врешті вирішила, що це невелика ціна за повернення до Польщі її найціннішого загубленого твору мистецтва. Є ще кілька гарних місцин на цій планеті і їй швидше не вистачить років, аніж місць для відвідин. Врешті було вирішено, що до Вашингтона приїде її шеф, міністр закордонних справ. Дата візиту визначила також дату пограбування — у них залишилося три дні.
Останнього вечора перед запланованою акцією, коли Кароль із Лізою вже мешкали в Нью-Рошелл, а зла на себе Зоф’я не могла перестати думати про те, наскільки повно вони вдають своє подружнє життя, дійшло до конфлікту, через який план мало не зірвався.
Кароль розсівся зі склянкою на величезному пуфі, який він привласнив іще першого дня і який залежно від настрою слугував йому кріслом, канапою чи ліжком, коли він засиджувався у вітальні з бурбоном і йому не хотілося повертатися до спальні. Решта ставилася до цього не надто прихильно, а Ґмітрукові це помітно діяло на нерви.
— Віднині вже не маємо права на помилки, — почав Анатоль, схилившись над мапою Рошелл-Хайтс, яку вони називали штабом. — Перевіримо ще раз евакуаційні шляхи, а завтра о дев’ятій ранку зустрінемося тут на останній брифінг.
— Може, о десятій? — кинув Кароль, сповзаючи з пуфа, що виглядало як химерний танок, бо не хотів ставити склянку і мусив так балансувати тілом, щоб не розхлюпати свого, як він його називав, кукурудзяного чайочку. — Адже потім, скоріше за все, змиємось, а я хотів би придбати в антикварній крамниці двох «гітлерів», на батьківщині розлетяться як гарячі пиріжки.
Лоренц не витримала.
— Ти не міг би зробити мені приємність, — процідила вона, — і припинити називати польську національну спадщину «гітлерами»? Хоча б на два найближчі вечори?
Ліза, що сиділа на столі, теліпаючи ногами й бавлячись телефоном, пирснула зо сміху. Це ще дужче розсердило Зоф’ю.
— А ти чого смієшся? Хоч це й не дивно, адже ти, що характерно, саме зі Швеції, враховуючи, скільки ви в нас украли в сімнадцятому столітті. Ви збивали навіть архітектурні елементи й сплавляли Віслою кораблями до Швеції. Ти знала про це? Навіть гранітні плити не проминули, про дрібніші деталі навіть не згадую.
Шведка не удостоїла її ні поглядом, ні відповіддю. І далі сиділа, втупившись у телефон.
— Нічого сказати? — не припиняла Зоф’я.