О сімнадцятій перед колоніальним будинком на Серпентин зупинилося таксі, з якого вийшла Лоренц з пляшкою вина в руці.
О вісімнадцятій стало вже настільки темно, що засвітилися ліхтарі.
О вісімнадцятій сорок п’ять Ґмітрук закінчив розставляти автомобілі у заздалегідь визначених місцях.
О дев’ятнадцятій п’ятнадцять перед будинком знову зупинилося таксі. Ґмітрук вийшов з пляшкою «Джека Деніелса» і пакетом, повним китайської їжі. Не маючи про це уявлення, скупився в тому самому барі, що й Бознанський кілька днів тому. Щось було в незвичній бридкості цієї забігайлівки, що приваблювало прибульців зі Східної Європи.
О дев’ятнадцятій вісімнадцять Ґмітрук вилив у раковину майже три чверті літра кукурудзяного чайочку. Так, про всяк випадок.
О двадцятій увімкнули телевізор і запалили світло внизу, вдаючи вечірку. Самі сиділи в затемненій спальні нагорі й чекали.
О двадцятій двадцять чотири Ліза Тольґфорс повторила:
— Тут немає часу на сюсюкання. Цьом, цьом, я тебе кохаю, мій ти любчику. Чіткий вхід, чіткий вихід. Якнайкоротше, якнайшвидше.
О двадцять другій п’ятнадцять Кароль сказав, що якби це був гангстерський фільм, то зараз гаяли б час розмовою про те, на що витратять сто мільйонів, які одержать за Рафаеля. Присвятили чверть години цій розвазі.
Ліза сказала, що могла б зрештою купити щось пристойне на аукціоні. Не була певна, чи така форма набуття у власність творів мистецтва давала б їй задоволення, але спробувати варто. Потім уїдливо додала, що могла б докупити в Польщі другого Моне, і цього разу, якби він знову зник, їм легше було б примиритися з утратою.
Лоренц без вагань сказала їм, що за свої двадцять п’ять мільйонів створила б фонд для віднайдення і повернення польської спадщини. На що Кароль закотив очі, а вона тут-таки додала, що це завжди було її мрією. І що може, якби колись він подивився на мистецтво не як на засіб спекуляції, надурювання людей і заробляння грошей, а як на втілення внутрішньої краси, яку носить у собі кожен, і якби пішов подивитися на дітлахів у музеях, яким ця краса вказує нові шляхи, — може, тоді змінив би свої погляди. Після цього розсмішила всіх, сказавши на завершення, що хотіла б, аби на кожному віднайденому таким чином творі мистецтва була латунна табличка, яка інформувала б, що він перебуває в музеї завдяки фонду докторки Зоф’ї Лоренц.
Анатоль Ґмітрук був не вельми красномовним. Не міг, а може, не хотів здивувати дотепним анекдотом, нудно базікав, що не знає, та врешті признався, що призначив би гроші на певну мету в медицині, і попросив, щоб не допитувалися, бо це особиста справа. І вибачився, що він такий нудний. Кароль ще пожартував, що, мабуть, залишив би собі щось на тачку, але Ґмітрук лише дуже серйозно і дуже приязно відповів, що необов’язково.
— Уважно послухайте, бо я продумав це в деталях. — Кароль нахилився в їхній бік. — Моя частка — це двадцять п’ять мільйонів, так? Ділю це на двадцять п’ять окремих мільйонів і все роздаю. Вибираю двадцять п’ять осіб, або родин, або пар. Знайомих, друзів, родину, кожному щось треба. Даю не особисто, а анонімно, через фонд, не хочу, щоб мене всі зненавиділи за подарунок, за який не можна віддячити. Висуваю лише одну умову: кожен, хто приймає мільйон, мусить підписати зобов’язання, що через десять років стисло напише, що він зробив з цим мільйоном і яким чином ці гроші змінили його життя.
— Навіщо це тобі? — Зоф’я була щиро здивована цим рішенням. Подумала, що їй бракувало цього позитивного божевілля. Двадцять п’ять мільйонів у розпорядженні — і єдине, що вигадав, це як їх із фантазією роздати. Прошу, це Кароль Бознанський. Арт-дилер, цинік і кровопивець із золотим серцем, сільський господар, який із «Аудемарсом» на руці збирає курячі яйця.
— Через десять років у мене є двадцять п’ять просто-таки неймовірних листів, правдивих людських історій, я укладаю з них книжку, яка виходить в усьому світі, стає міжнародним бестселером, а я заробляю стільки, що маю ці двадцять п’ять лямів щороку з самих лише дивідендів. Непогано, хіба ні?
— Блазень, — коротко прокоментувала Лоренц.