— Каролю? — прошепотіла.
— Усе в порядку, — відповів англійською. Раніше домовилися, що в ключових моментах не можуть ризикувати втратити щось важливе у пучині польської мови. — Сидять у будці, не схоже на те, щоб кудись збирались.
— Інформуй по ходу.
Це був перший і найризикованіший момент. Не так для них, як для всієї операції. Виступ стіни, по якому вона хотіла вилізти до вікна спальні, потрапляв у поле спостереження єдиної камери, встановленої на дереві. Її вимкнення не мусило, але могло привернути чиюсь увагу. Тому вона вирішила використати той факт, що з естетичних міркувань камеру причепили на дереві, а не на окремому стовпі. З наплічника, шнурки якого болісно впиналися їй у плечі, дістала товсту волосінь з прив’язаною на кінці гиркою.
Розкрутивши її, кинула, цілячись у тонку гілку над камерою. Схибила. Гирка лунко відскочила від металевого корпуса приладу.
Лайнулася польською. Шведські прокльони заслабкі, особливо в такі миті, проте в польській мові, після стількох століть поневірянь, функціонувало кілька справді цікавих визначень для того, щоб передати стан вічно роз’ятреної душі.
— Каролю?
— Усе спокійно.
Зосередилась, кинула ще раз і цього разу влучила. Гирка закрутилася навколо гілки за півтора метра від стовбура. Тепер найкраще було б обрати момент, коли саме ця камера не показуватиме зображення у будці охорони, але отримати таку інформацію вони не мали шансів.
Кілька разів потягнула гілку, імітуючи порух вітру, а коли пересвідчилася, що вона достатньо затуляє об’єктив, прикріпила другий кінець волосіні до стовбура.
Хвилину зачекала.
— Каролю?
— Усе тихо.
Тепер або ніколи. Кароль, щоправда, мав затримати охоронців, якби вони раптом вирішили перевірити, чому гілка ожила, але не зміг би це зробити надовго. Увімкнула секундомір. Досвід підказував їй, що якщо через п’ятнадцять хвилин у руках немає здобичі, то треба забути про справу і змиватися.
— Іду, — повідомила сухо й за три стрибки дісталася виступу муру.
Кам’яна стіна будинку, яка під прямим кутом прилягала до кам’яної стіни гаража, для підйому була зручна як сходи. Шведка, впираючись ногами; здолала кілька метрів, які відділяли її від рівня другого поверху. Вікно спальні було за півтора метра ліворуч, на щастя, широкі карнизи і парапети полегшували акробатичні вправи. Навіть для людини, у якої від холоду трохи дерев’яніли стопи.
Вона дійшла до парапету і без остраху зазирнула крізь шибку до кімнати. Скло захищало її однаковою мірою і від датчика руху, і від датчика тепла. Добре відчувала тепло, яке точилося зсередини — знак того, що вдалося розігріти кам’яну резиденцію. Подумала, що Ричмонд одержить катастрофічний рахунок за опалювання, і пирхнула зо сміху.
— Що там? — напружено запитала Лоренц.
— Нічого. Заходжу всередину.
Секундомір показував дві з половиною хвилини.
«Життя — це не коробка шоколадок», — сентенційно подумав Гермод, відомий також під іменем Джаспера Леонґа, сидячи у приємному теплому салоні люксового чорного кросовера, у даному випадку це був Порше Каєн. Форрест Ґамп не мав рації, Том Кохрейн мав рацію, коли співав, що життя — це автострада. А ми шпаримо проти течії, із зав’язаними очима, руками, прикутими до керма, і з цеглиною на педалі газу. Як би людина не старалася, як би не маневрувала, все одно у щось вріжеться. Питання лише, чи в бар’єр, який пом’якшує удар, у Міні Купер, чи в навантажену дерев’яними колодами вісімнадцятиколісну вантажівку.
— Ставлю на вантажівку, — сказав собі рідною мовою.
Порше Гермода стояло у місці, де такий автомобіль не привертав нічиєї уваги, — на під’їзді до розкішної резиденції біля Гамільтон-авеню в Рошелл-Хайтс. Власники мали ідентичну машину, відомо ж бо, що приналежність до вищого середнього класу ґрунтується на тому, аби абсолютно нічим не вирізнятися, і вже точно не автомобілем: вони мають бути чорними, дорогими й мати такий вигляд, ніби на них перевозять трупи.