Тому ніхто не звернув уваги на те, що на під’їзді до будинку родини Торренс, які тішилися сонцем на Мауї, припаркувався чорний кросовер.
Тож Гермод міг спокійно сидіти за затемненими шибками з телеоб’єктивом, обладнаним приладом нічного бачення, біля ока й дивитися, як по стіні резиденції Ричмонда піднімається — достоту як Голум на Ородруїн — спритна та гнучка жінка з майже чоловічою фігурою.
Він любив, коли все йшло згідно з планом.
— Life is a highway, I wanna ride it all night long, yeah, yeah, yeah, — замугикав собі під носа, дивлячись, як Роня колупається біля вікна на другому поверсі.
Вона ніколи не займалася екстремальними видами спорту, на лижах їздила обережно, в морі плавала тільки там, де відчувала дно, намагалась уникати горорів. А на життя заробляла як чиновниця бюджетної установи. Ніколи досі вона не відчувала такого напруження і не підозрювала, що це відчуття буде настільки фізичним. Відчувала пульсування крові у вухах, оніміння рук і ніг, дивне тремтіння у м’язах, ніби весь час працювала, хоча насправді сиділа нерухомо перед комп’ютером.
На екрані бачила картину, що її передавала камера біля Лізиного вуха: шибку, в якій невиразно відбивалося обличчя шведки та її оголені груди, а також фрамугу й частину невеликого перфоратора, який висвердлював у ній отвір. Дрібна стружка збиралася на шиферному парапеті. Перфоратор зник і за мить маленька рука з абсурдно червоними нігтями обережно ввела в отвір щось схоже на чорний кабель.
— Датчик точно на це не зреагує? — пошепки запитала у Ґмітрука, з прикрістю зауважуючи, що її голос тремтить, як у гімназистки на першому побаченні.
— Надто дрібний об’єкт. Надто повільно рухається. Без шансів.
Ліза маневрувала трубками бороскопа. Зоф’я знала, що, окрім камери, у кабелі є лазер, такий самий, який використовують у школах і корпораціях, щоб показати щось на дошці чи екрані. Який можна купити на базарі за кілька злотих. Такого лазера — і для неї це було шоком, коли довідалася, — вистачить, щоб знешкодити датчик руху. Ліза пояснила їй, що багато в теорії професійних охоронних систем розраховано на віру споживача в те, що невимовні слова гарантують безпеку, хоча насправді вони гарантували тільки вигоду виробникові та охоронній фірмі. Отож звичайний лазер за п’ять злотих знешкоджував датчик руху в резиденції, повній, як вони нещодавно дізналися, картин імпресіоністів вартістю в кільканадцять мільйонів доларів, не кажучи вже про Рафаеля.
Здригнулася, коли наприкінці вулиці ліхтар раптом згас, а потім почав миготіти. Їй здалося, що це поганий знак. Світ псується, натякаючи їм, що вони порушують його порядок, що мають зупинитися.
— Яка температура всередині? — почули в слухавках рівний голос Лізи.
— Тридцять чотири з половиною, — відповів Ґмітрук, дивлячись на віконце управління будинком Ричмонда.
— Тобто десь на десять більше, ніж температура мого тіла. Паскудна зима. Гаразд, зараз момент істини.
Датчик тепла обдурити непросто. Прилад спрацьовує, коли в його полі зору з’являється достатньо великий об’єкт — вистачить долоні — з відмінною від оточення температурою. Людське тіло, зазвичай тепліше на кільканадцять градусів, одразу вмикає сигналізацію. Не допомагає одяг, не допомагає також — Ліза колись перевіряла — спеціальна пінка для пірнання. Під водою досконало захищає від холоду, але на поверхні враз зігрівається, і в тепловізії починає світитись як неонова вивіска мотелю на автостраді.
Як і у випадку детекторів руху, тут теж є простий і надійний спосіб — скло. Це настільки хороший ізолятор, що все, що перебуває за скляною поверхнею, для датчика невидиме. Проблема в тому, що під час крадіжки у скляному панцирі важко рухатися. Однак Ліза мала з собою спеціально виготовлені на цей випадок пристрої блокування теплових датчиків — невеликі скельця на рамках з ніжками, вкритими клеєм високої міцності. Це було схоже на модель тарантула: черевце було зі скла, а лапки — з гнучких металевих трубок. От тільки для того, аби накласти такого павучка на датчик, до нього треба було наблизитися.
І саме тому Ліза Тольґфорс розгулювала листопадової ночі штатом Нью-Йорк голою.
Адже, якщо вона хотіла стати невидимою для датчика, мусила зробити так, щоб температура її тіла й температура середовища були однаковими. У приміщенні за шибкою зараз було тридцять чотири градуси, що, зрештою, вона добре відчувала, шибка була теплою, а з висвердленого отвору тепле повітря дмухало, як із сушарки. Натомість її тіло, трохи охолоджене завдяки вправам на свіжому повітрі, мало, мабуть, близько тридцяти п’яти градусів. Тобто, можливість підійти до датчика непоміченою у неї була.