Лоренц і Ґмітрук зосереджено слухали, як Ліза швидко пояснює їм, що вона знайшла і чому ще не зайшла всередину.
— Може, він замикає тільки тоді, коли вдома є гості, — припустив Ґмітрук. — Боїться випадкових людей, зацікавлених поглядів, змін температури та вологості, пов’язаних із домашнім життям. А коли його немає, будинок захищений, усередині підтримується стала температура…
— Поки хтось не залізе й не влаштує там Амазонію, — втрутилася Зоф’я.
— Може, й так. А може, залишає їх відчиненими, щоб іноді мати можливість хоча б через камеру подивитися на свої картини. У цьому сейфі немає камер, це єдиний спосіб, щоб пересвідчитися, що все гаразд.
— Можливо. Колекціонери — люди божевільні. Коли витріщаються на картини, для них більше нічого не існує.
— Може, — прокоментувала по рації Ліза і промовила вголос те, про що всі віднедавна думали. — А може, це пастка.
Ґмітрук з розпачем застогнав.
— Без параної, — сказав він. — Поки що все йде згідно з планом. Якщо Юнак там справді є, то бери його — і змиваймося, теоріями змови розважатимемося дорогою до Польщі. Нумо!
Лихі передчуття пані докторки могли бути просто істерикою людини, яка ніколи не потрапляла в таку ситуацію. Так само, як і дивні передчуття пана арт-дилера, який, мабуть, востаннє ховався від когось у часи харцерства. Те, що охоронці помінялися чергуваннями, також не було чимось незвичайним, а Ричмонд міг просто забути зачинити кімнату.
Однак загартована в бойових умовах інтуїція Ґмітрука також підказувала йому, що щось не так. Машинально проаналізував усе навколо.
Лізина камера показувала, що в резиденції Ричмонда усе спокійно.
Охоронці пішли перевірити незачинене вікно за три квартали далі. Усе спокійно.
Робочі камери, встановлені у вікнах орендованого ними будинку, показували, що на під’їзді до їхнього будинку і в саду також спокійно.
Околиця спала міцним сном багатіїв, що збагатилися чужим коштом. Спокій.
Тільки на дальньому плані миготів зіпсований ліхтар.
Незважаючи на це, його неспокій зростав.
Ще раз усе перевірив.
І заціпенів. Вдивлявся в миготіння ліхтаря як зачарований, оскільки в його спалахах повторювався шаблон. Мимоволі почав перекладати спалахи на азбуку Морзе. Т, А, Б, О, Р, Т, А, Б, О, Р, Т…
Табор? Це не мало жодного сенсу, мабуть, він на старості років з глузду з’їхав, якщо в мигтінні зіпсованого ліхтаря шукає звістку.
І раптом зрозумів. Не ТАБОР, а АБОРТ, одна з головних команд НАТО, розпорядження припинити будь-які дії.
Хтось їх застерігає.
Схопив телефон, сподіваючись, що ще не пізно.
«Раз, два, іди тусуйся, сучий сину», — подумала Ліза польською й витерла чоло від поту, якого було стільки, що він спливав їй в очі, щипаючи й заважаючи. Взяла в одну руку стоматологічне дзеркальце, а в другу — маленький світлодіодний ліхтарик; попри підганяння Ґмітрука хотіла перед тим, як зайти, зазирнути всередину. Стала між жолобками, перевіряючи, чи не впаде сталева плита, розтрощивши їй усі кістки, але нічого не сталося.
Обережно просунула всередину руку із дзеркальцем й почала оглядати не так картини, як стіни, стелю й кутки, щоб перевірити, чи немає там якихось додаткових датчиків, про які вони не мали змоги довідатися раніше. Після ретельного огляду приміщення площею близько двадцяти квадратних метрів вирішила, що усі засоби охорони вже, мабуть, позаду. Заховала дзеркальце і витягла з наплічника чорну коробочку завбільшки з два кубики Рубика, поставлені один на одного. Це була її таємна зброя, яку вона вже перевіряла кілька років тому, вона складалася з акумулятора і знятого з мікрохвильовки магнетрона.
Пристрій міг протягом кільканадцяти секунд випромінювати хвилі частотою 2,45 гігагерца. Саме такі, які в домашніх умовах можуть швидко розворушити частинки води, підігріваючи страву. А в умовах мистецької галереї обдурити електричну систему охорони. Вона сподівалася, що цього вистачить, щоб нейтралізувати механізм, який ховає скарби Ричмонда за стінами кімнати-сейфа.
Глибоко зітхнула й зайшла всередину.
— Я на місці, — повідомила.
Часу на витончені стратегії не було. Ґмітрук подав Лоренц телефон з уже набраним номером 911.
— Скажи, що тебе звати Ніколь Арундель, мешкаєш на Серпентин, 18, сидиш удома з малою донечкою, ви сховалися в гардеробі, а внизу якісь озброєні чоловіки, і роз’єднайся.
— Але…
Не встигла запротестувати, як з телефона озвалась операторка. Лоренц проказала текст здушеним голосом, додала ще від себе: «О Боже, вони йдуть сюди!» — і роз’єдналася.