— Зосю, це дуже гарна лекція, але ми надто втомилися.
Гостра відповідь вже висіла в неї на кінчику язика, але вона визнала, що Кароль має рацію.
— Коли я побачила Рафаеля на тих знімках з Нью-Рошелл, не відчула емоцій. Взагалі нічого не відчула, збудження від гри у пошуки скарбів перебило все інше. Адже, хай навіть тільки на знімку, нарешті могла побачити, як насправді виглядає Юнак. Чому нічого не відчула? Тому що він мав такий вигляд, як на довоєнній фотографії. А він не міг так виглядати. Знімок давній, кольори невідповідні, льодяникові, надто вицвілі або надто інтенсивні. Зрештою, навіть якби знімок був точним, то картина після того, що її спіткало під час війни, незалежно від подальшої долі, не могла мати такого вигляду.
Ураз посмутнішала.
— Вибачте. Я мала помітити це раніше. Мене постійно щось гнітило, але все стало на свої місця лише тоді, коли я побачила того імпресіоніста в сейфі Ричмонда, його кольори. То були справжні кольори, справжній живопис.
Кароль відкоркував нову пляшку й налив усім вина. Коли він нахилився над Лізою, вона затулила свій келишок.
— У тебе є нормальне бухло?
Кароль усміхнувся й пішов на кухню, звідки повернувся з пляшкою самогонки й чотирма чарками.
— Справді, навіщо ти сказала, що в нас є слід? — запитав шведку, розливаючи горілку. Добре охолоджена, вона заповнювала чарки як олія. — Я можу зрозуміти, що ти хочеш собі продовжити свободу на кілька днів, може, навіть залягти на дно і по-доброму попрощатися з пенітенціарною системою. І щоб було зрозуміло: я нічого проти цього не маю.
Ліза Тольґфорс влила в себе горілку, зачекала на добавку й вихилила другу чарку.
— Маємо їхати до Швеція, — відповіла.
— Бо?.. — запитала Лоренц.
— Бо маємо.
— Це я вирішую, що треба, а що ні. Це диво, що ми тут усі сидимо, і я не ризикуватиму вдруге тільки через примху злодійки.
Ліза мовчки піднесла чарку й випила горілку, наче це була вода, а не сімдесятипроцентний самогон, яким Кароль пишався навіть більше, ніж своїми помідорами.
— У Швеція мій приятель і фахівець і вчитель. Усе знає про прекрасне мистецтво.
— Чудово. Точно так, як я і присутній тут Кароль. Якщо чогось не знаєш, можеш запитати в нас.
Здавалося, що шведка просто встане, вийде і тільки її й бачили. Але Ліза спокійно відповіла:
— Я руки. Він мозок.
Трійця поляків перезирнулася.
— Спільник? Партнер? — поцікавився Анатоль.
— Бос. Він готує плани і направляє, я йду на робота.
— Це прекрасна, зворушлива історія. Тебе зіграє Кетрін Зета-Джонс, а його — Шон Коннері. Досі не розумію, навіщо ми маємо їхати до іншого злодія. Одного вже маємо і, як на мене, цього цілком достатньо.
— Він, він шукає зникла колекція прекрасного мистецтва. Дуже давно шукає. Рафаель буде мати шматок чогось великого.
Лоренц безпорадно подивилась на Кароля, який, здавалося, найкраще розумів Лізу.
— Йдеться про те, що Рафаель може бути частиною якоїсь великої втраченої колекції, яку ви вдвох шукаєте? — уточнив Кароль.
— Двадцять років, — підтвердила.
— Мене це досі не переконує. Хто взагалі цей твій гуру? У нього є замок? Печера? Музей на скелястому острові?
— Стен Борг.
Лоренц не змогла приховати здивування.
— Стен Борт власного персоною? Стен Борг — твій мозок? Ти з мене знущаєшся?
— Ні.
— У такому разі завтра вирушаємо. Навіть якщо це хибний слід, я маю познайомитися зі Стеном Боргом. Це найвідоміший у світі оцінювач, але відлюдник і дивак. Кілька разів намагалася з ним зв’язатися. Щоразу марно.
— Поїдемо машиною через Німеччину й Данію, — втрутився Анатоль, — ми не можемо залишати сліди у списках пасажирів літаків і кораблів, а машиною проїдемо без будь-якого прикордонного контролю. Шенген — це благословення для таких мічених чорною зорею розбійників, як ми.
Кароль здивовано підняв руки.
— Годі, годі, це вже схоже на параною!
Натомість Анатоль відхилив полу піджака, показуючи пістолет.
— Другий у мене в сумці плюс іще кілька іграшок.
— Хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас упіймали в Нью-Йорку, — сказала Лоренц, а Ґмітрук на знак згоди кивнув головою. — І не хто-небудь, а хтось, хто зміг увести в оману наші служби…
Кароль пирхнув.
— … і хто спостерігав за нами від самого початку. Хто зміг посадити людину з фальшивими документами біля мене в літаку. Людину, яка хотіла холоднокровно мене застрелити, коли стало зрозуміло, що нас не вдасться упіймати на гарячому. Я не розумію, чому, але хтось дуже впливовий зацікавлений у тому, щоб нас, можливо, всіх, а може, тільки декого, позбутися. Який, на вашу думку, шанс, що він відмовиться від цього тільки тому, що ми заховалися в екологічному господарстві у Мазовії?