— Увімкни обігрів, — попросила, цокаючи зубами. — І принеси мені куртку з багажника й маленьку блакитну торбинку, в мене там зубна щіточка.
Він дивився на неї так, ніби до машини зненацька сіла незнайома людина.
— Прошу тебе, — додала за мить.
— Дуже прошу? — приязно усміхнувся.
Вона теж усміхнулася, вийшла з машини, дістала куртку, вдягнула і застібнулася по саму шию, натягаючи на голову капюшон з хутряним коміром. Потім із глибини багажника видобула свою косметичку і пляшку мінеральної води. Від хвилювання й різких рухів трохи зігрілася. Лише трохи, але достатньо, щоб не мати потреби повертатися всередину і про щось просити.
Трохи пробіглася в один і другий бік, високо піднімаючи коліна. А потім почистила зуби, стоячи з широко розставленими ногами на паркінгу й спостерігаючи за світом, що прокидався до життя. Прополоскала рот водою й виплюнула її на лобове скло Феррарі. Кароль знову усміхнувся й увімкнув двірники.
Не хотіла робити йому приємність. Хоча, якби хтось запитав, вона не змогла б пояснити, в чому полягає для нього приємність. Рушила бігцем навколо паркінгу; як завжди, після кількох хвилин задишки її тіло призвичаїлося, дихання заспокоїлось, пульс стабілізувався на ста сорока ударах на хвилину, у м’язах, сухожиллях і суглобах з’явилося тепло, крижане повітря перестало бути докучливим холодом і стало приємною свіжістю.
Зробила кілька кіл, а тим часом паркінг заповнювався, люди намагалися припаркуватися якнайближче до входу і, зігнувшись, бігли до обертальних дверей. Пішов дрібний сніг. Зоф’я не помітила пари, що вийшла з торговельного центру і попрямувала в бік їхньої машини. А коли помітила, то не впізнала Лізу й Анатоля. Лише коли майже наскочила на них, швидко дихаючи напіврозтуленим ротом, різко зупинилася.
Не запитала Кароля раніше, навіщо вони пішли до крамниці. Вирішила, що їм було щось потрібно: може, ліки, може, одяг, може, зимове взуття.
Що ж, тепер вона знала, що їм було потрібно.
Жінка, що стояла перед нею, нічим не нагадувала Лізу. Та була спортивною зрілою шведкою, яка своєю манерою рухатися, поведінкою та практичним одягом більше нагадувала б чоловіка, якби не казкова ельфійська врода.
Ця Ліза була богинею. Зоф’я, захекана, зі спітнілим чолом і рум’яними щоками, відчувала себе харцеркою з товстими литками біля невагомої принцеси. Шведка змінилася. Замість гольфа, джинсів і кросівок, тобто стилю, до якого вони звикли, коли ще не бігала оголеною між кущами в Нью-Рошелл, на ній була пряма червона сукня з невеликим декольте, високі замшеві чоботи на підборах і чорне болеро, якому в поєднанні з якимось дивом бюстової інженерії вдалося перетворити її чоловічу фігуру на жіночу. На щастя, не мушу вдаватися до таких штучок, подумала Лоренц. Але цим вона радше заспокоювала себе, бо Лізина врода приголомшувала навіть без спеціальних маніпуляцій.
Ліза, елегантно одягнена, нафарбована, прикрашена гарними довгими сережками — це було занадто. У ній не було вади, яка б не ставала її достоїнством і заохоченням для графоманів, щоб оспівували ці недовершеності у віршах. Навіть срібно-чорна хустка, яку Ліза зав’язала на голові, щоб приховати пов’язку, надавала їй таємничості й циганської хвацькості.
— Кінець пакування, лялько? — Ліза ляснула в долоні й енергійно потерла руки, певно, їй було холодно в цьому вбранні. — Бо як так, то линяймо звідси.
Швеція — світ контрастів, подумала Лоренц, повертаючись до машини.
На останній відтинок дороги Лоренц зголосилася сісти за кермо. Попри те, що сипало дедалі густіше й дорога вкрилася тонким шаром снігу, машина їхала як по рейках, тихо мурмочучи, застерігаючи Зоф’ю, щоб не зловживала педаллю газу. Не зловживала, обережно їдучи по 73 шосе, яке сполучало Стокгольм з портом у Нюнесхамні.
Відчувала спокій, як завжди у Швеції. Машини перед нею й за нею для безпеки їхали зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину, всі дотримувалися інтервалу, ніхто не підрізав. Ліза своєю ламаною польською пояснювала, що чоловік, до якого вони їдуть, це ніби її перший хлопець, він їй досі небайдужий, і вона хоче мати гарний вигляд. Анатоль розповідав про якихось своїх приятелів зі Швеції та їхню віру, обоє були саєнтологами. Кароль почав їх висміювати, але Ліза присадила його зауваженням, що ніхто родом з того страшного католенду, яким є Польща, не має права сміятися з жодної секти. На що Кароль відказав, що польська католицька трагедія почалася від шведського короля, якого вони, взагалі-то, не запрошували.