Зоф’я Лоренц з’їхала на другорядну дорогу, яка вела до Даларьо. Дорога була безлюдна, казкова, з одного боку простягався білий ліс засніжених ялинок, з другого — припорошені іржаві скелі. За півгодини доїхала до моря, навіть не до моря, а до надзвичайно розлогої берегової лінії шведського узбережжя Балтики, яку називали стокгольмським архіпелагом. Stockholms skazgard. На кількох десятках кілометрів природа втиснула тридцять тисяч малих і великих скелястих острівців, а також незліченну кількість півостровів, мисів і заток.
Найбільші острови були туристичною «Меккою», забудованими сотнями stugor, тобто дерев’яних літніх будиночків, неодмінно бордового кольору falu rod, який контрастував з білою столяркою вікон і дверей. Колір диктувала не мода, а практичні потреби — дешева фарба falu rod на основі оксиду заліза, міді й цинку споконвіку найкраще захищає дерево від суворого клімату Півночі, в якому треба змагатися зі спекотним літом, крижаними зимами та солоними вітрами.
Середні острови належали стокгольмським багатіям, які зводили там свої засклені вілли. Біля пристаней швартувалися моторні човни завбільшки з вантажівки. На малих островах свої хатинки ставив вищий середній клас, по вуха влізаючи у борги. Підписуючи нотаріальну угоду, вони уявляли собі, що проводитимуть там всі вік-енди, свята та вихідні. Закінчувалося це тим, що діти бунтували проти життя в селі, а вони через кризу брали додаткові години на роботі й добре було, якщо щастило провести на острові тиждень відпустки влітку, підрихтовуючи все, що тільки можна, воюючи з кліщами та отруйними водоростями й роздумуючи про задушливий іпотечний кредит. Але не продавали, весь час сподіваючись, що врешті виплатять борг і проведуть старість у будинку на острові мрій. Закінчувалося це зазвичай тим, що вже дорослі діти таємно продавали халупу, щоб оплатити рахунки в будинку для людей похилого віку. Найменші острівці слугували для того, щоб засмагати на них голяка й втрачати цноту в романтичному оточенні природи. А на зовсім маленьких не відбувалося нічого, купи каміння, що виступали з води, слугували тільки для того, щоб їх проклинали рибалки і щоб на них гидили чайки.
Даларьо, розташоване на краю архіпелагу, було одним із підстоличних курортів, улітку гомінким і галасливим, а о цій порі року темним, тихим, безлюдним і гнітюче депресивним, як це буває у поза курортний сезон. Лоренц їхала між наглухо забитими темними хатами, за кількасот метрів опинилася в центрі містечка, хоча «центр» — це гучно сказано. Просто тут стояли трохи більші будинки. Невеличкий пором, на якому вміщалося кільканадцять автомобілів, стояв біля набережної, і Лоренц повільно в’їхала по гуркотливому трапу на палубу. Сліди коліс Феррарі були першими на незайманому снігу і такими мали залишитися до від’їзду. Ніхто, крім них, не збирався на острів Орньо.
Подорож проламаним у кризі каналом тривала три чверті години, а коли трап з другого боку торкнувся берега, це виглядало так, ніби сталася помилка й трап опустився, не досягнувши мети. Не було видно ліхтаря, не було видно дороги, дерев, скель, забудови, навіть зачиненої будки з морозивом. Нічогісінько. У світлі порома й автомобіля кружляли тільки сніжинки. За ними простиралося темне небуття.
Молода білявка, що керувала поромом, байдуже помахала їм. Важко було сказати, чи вона з ними прощається, чи проганяє, чи, може, попереджає, щоб втратили будь-яку надію, перш ніж зануряться в безодню. Лоренц не змогла увімкнути першу передачу, щоб з’їхати з порома в невидимий простір.
— Мені не хочеться вірити, що вже темно, адже ще немає четвертої, — буркнув Кароль.
— Valkommen till Sverige, — відповіла шведка і поквапила Лоренц. — Давай, давай, близько.
Лоренц глибоко вдихнула і з’їхала, з полегкістю зітхнувши, коли передні колеса торкнулися землі. Тільки-но задні зіскочили з трапа, вже блукали чорно-білою тишею острова, минаючи дерева, скелі й покинуті забудови.
Орньо, завдовжки п’ятнадцять кілометрів і завширшки три, був одним із найбільших островів архіпелагу, однак за півгодини їзди вони ні разу не побачили світла в жодному будинку, їх не проминув жоден автомобіль, не кажучи про людину. На присипаній снігом дорозі перед ними не видно було слідів шин і важко було повірити, що не більш як за сорок кілометрів по прямій лінії від них вирує життям Стокгольм.
Якоїсь миті дорога скінчилась. Обабіч і попереду тяглася стіна лісу. Зоф’я повернулася до Лізи.
— Мабуть, ми десь не там повернули, — сказала.
— Виходимо, — відповіла шведка, вдягаючи пуховик на своє болеро.