«Нікуди не піду», — крутилося на язиці у Лоренц, але вона слухняно одяглася, вимкнула двигун і за п’ять хвилин крокувала разом з усіма через ліс. Почувалася незручно.
Невдовзі вийшли на якесь поле чи луг.
— Гляньте! — вигукнув Кароль, показуючи на вікна, що світилися жовтим за сто метрів далі. Після чого замахав руками та ногами й імпульсивно гепнувся на землю.
— Дивись, бо дупою ополонку проб’єш, — застеріг його Анатоль, а Лоренц зрозуміла, що вони стоять на замерзлому шматку моря, яке відділяло Орньо від Скалькарена, невеликого, площею в кілька гектарів, острова Стена Борґа.
Стена Борґа, який — Зоф’я на це дуже сподівалася — не лише відкриє їм очі на таємниці мистецтва й допоможе розв’язати загадки, над якими билися на шляху через пів-Європи, а також нагодує чимось нормальним і запропонує шведське гаряче вино.
На перший погляд усе здавалося кращим, ніж можна було собі уявити. Змерзлі й стомлені мандрівники стояли в головній залі солідного дерев’яного будинку, а сніг на їхньому волоссі й одязі швидко перетворювався на маленькі краплі. За великим вікном вітер ганяв сніжинки по замерзлому морю, а всередині приємно пахло. Дім пахнув деревом, вогонь — димом і ялівцем, грог — гвоздикою, духовка — печеним м’ясом, а солодкі булочки — корицею. Гензель і Гретель були менш щасливі, побачивши хатку баби-яги, ніж вони, опинившись у самотній оселі Стена Борґа.
Саме так це видавалося на перший погляд.
Стен Борґ не зустрів їх гостинно. Був невисоким сімдесятилітнім чоловіком із симпатичним, добродушним обличчям, захованим за круглими окулярами з товстими скельцями в товстій оправі. У вельветовому піджаку він більше скидався на старого Вуді Аллена чи іншого нью-йоркського єврея, ніж на шведського відлюдника, що проводить самотні зими у сніговій пустелі.
Ні словом не перемовилися. Щойно увійшли, Лоренц тільки встигла подумати, як це взагалі можливо, що цей стариган був хлопцем Лізи Тольґфорс, як Борг розридався, голосно, наче дитина, невтішно хлипаючи, стогнучи і заливаючись сльозами. Ліза швидко підбігла й притулила його до себе, це змінило тільки те, що Стен Борґ плакав, сидячи на канапі, а звуки затихли, оскільки тримав обличчя в Лізи між грудьми.
Шведка щось йому шепотіла. Лоренц запитливо глянула на Ґмітрука, але той тільки знизав плечима на знак того, що задалеко і він не розуміє.
Незручна ситуація тривала й тривала, хлипання старого поволі стало стихати, врешті Кароль, мабуть, вирішив, що в цій ситуації не вийде піти по-англійському. Зняв спортивну куртку, перекинув її через плече, потім потрусив головою, як мокрий пес, розбризкуючи навколо краплі води.
— Не хочу бути нечемним, — голосно промовив. — Але якби ви зробили перерву і знайшли клапоть рушника, філіжанку кави та келих бурбону, то потім могли б плакати собі в рукав хоч до весни.
Лоренц зашарілася. Не уявляла собі, що хтось у цій ситуації міг вчинити гірше. Стен Борґ, очевидно, думав інакше. Підвівся, потягнув носом, як персонаж буфонади, і голосно розсміявся.
— Даруйте, будь ласка, даруйте, я просто… — він глянув на Зоф’ю, і голос у нього зірвався, — ви така схожа, така схожа…
Зоф’я гадки не мала, як їй поводитися. Ліза тим часом підійшла до кухні й підняла накривку з чогось, що було посудиною, повною грогу. Міцний запах гарячого вина розійшовся як ударна хвиля.
— Заспокойся вже, бо дівчина розхвилюється, — безтурботно сказала Ліза англійською; це видалося Зоф’ї жорстоким, коли вона глянула на старого із запаленими, червоними від плачу очима.
— Така схожа, — прошепотів, дивлячись на Лоренц. — Тільки старша, не така свіжа, як та, моя найсолодша квіточка Півночі, оченята в неї були такі сяючі, довірливі, допитливі.
Це було понад його сили. Опустився на барвисту канапку в стилі тих, що продаються в Ікеї, тільки ця мала бути шведська, а не з турецької фабрики, і безнадійно похилив голову.
— Пригадуєте, я говорила, що Стен, — це мій колишній? — спитала Ліза, подаючи їм келихи з гарячим грогом. — Не лише мій колишній, а мій перший і мій найголовніший. Мені було вісімнадцять років, йому сорок три, і він був неперевершений. Інтелігентний, галантний, досвідчений, сміливий у поглядах, відважний у знайомствах, поважний, шанований і улюблений. Був усім тим, чим моє містечко під Кіруною не було. І я нестямно закохалася, — нахилилася, підняла голову старого, що тепер виглядав як її дідусь, і ніжно поцілувала в уста.
— І щоб було ясно, — Стен Борґ все ще був сумний, але його очі усміхалися, — визнай, що ніхто ніколи тебе не кохав, не обожнював і не цінував з такою взаємністю.