Борґ дуже добре говорив англійською, але з сильним, твердим шведським акцентом. Було це по-своєму гарно, звучав як скандинавський злодій з голлівудських фільмів.
— Визнаю, — притакнула Ліза. — Але що з того? Стен Борґ не є статечним чоловіком, який планує бюджет і вранці возить дітей до школи. Стен Борґ має бачити закоханість у довірливих очах, має чути пристрасне дихання, бачити молоде тіло, вкрите, як персик, пушком, яке дістає взамін.
— Припини, бо я знову заплачу.
— Скільки років мені тоді було, Стене? Двадцять? Двадцять п’ять?
— Двадцять два.
— І ти думав, що біля неї зістаришся?
— Довго ти не мала б чекати. Власне, зовсім.
Ліза глянула на свого колишнього з жалем, приязню, а ще з чулістю й любов’ю, що викликало у Зоф’ї укол заздрості, бо ніколи когось подібного на своєму шляху не зустрічала. Вчителя, який показав би їй світ, життя, красу. Не отримала цього від батька, старшого брата в неї не було, а її чоловіки із задатками вчителя — вона скоса глянула на Кароля — були хіба що майстрами блефу, які вміло вдавали, що мають місце на щось поза власним Его. Тому врешті вчителями Зосі стали старі майстри й їхня спадщина під потрісканим лаком.
— Даруйте, якщо вважаєте, що я надто легковажно розумію цю людську трагедію, — Ліза звернулася до них, — але цю психодраму я переживала частіше, ніж польські дружини повернення п’яного чоловіка додому. Щоразу одне й те саме. Двадцять років, довірливий погляд, замилування, потім розпач, плачі та нарікання. І так щороку. Якщо не частіше.
— Все одно це кращий спосіб існування, ніж виготовлення моделей чи колекціонування марок, — втрутився Кароль. — Тільки треба від початку пам’ятати, що швидкий кінець для такого зв’язку це як водяний знак на банкноті. Іноді його не видно, але він завжди там є.
— Та я пам’ятаю, — підсумував Борґ із сердечною щирістю. — Тільки швидко забуваю. Старий уже, пам’ять здає. Ось чому потім я так дивуюсь.
Цього разу розсміялися всі, й схоже було, що вони проведуть фантастичний вечір. Тоді справді так думали.
Після того, як Ліза швидко представила їх, зазначаючи про Ґмітрука, що він добре володіє шведською мовою, — що могло бути як компліментом, так і делікатним зверненням уваги Борґа на те, щоб він чогось не бовкнув, — повсідалися до простої шведської вечері. Страва складалася з печені в коричневому соусі, грибів, картопляного пюре та салату з оливковою олією. Лоренц давно вже нічого так не смакувало.
Вечеряючи, з подробицями розповіли про свої пригоди. Поява знімків у Польщі, створення спеціальної команди, експедиція по Рафаеля, авантюра в Нью-Рошелл, яка мало не закінчилася трагічно. І яка довела, що, по-перше, Рафаель був фальшивим, а по-друге, що все це сталося не випадково. Було старанно підготовленою містифікацією, яка мала не допустити можливості знайти справжнього Рафаеля. Такою була їхня теорія. Хоча й не могли пояснити, чому хтось мав бути настільки зацікавлений у цьому, щоб вдаватися до такого хитромудрого ошуканства.
— Ви з глузду з’їхали? — запитав Борґ. — Справді вважаєте, що на вас полює супердержава, щоб ви не знайшли чотирьохсотлітню дошку? Супердержавам начхати на такі речі. Якби Рафаель був у них і вони вважали, що його виявлення може їм зашкодити, вкинули б його до грубки і забули б. Має бути щось інше, щось, до чого пошуки картини можуть вас привести.
Це звучало логічно.
— Ви маєте перестати думати про Юнака, це вас засліплює. Ви його вирвали з контексту разом із його ренесансною красою, і вважаєте, що він знає відповіді на всі запитання, бо все крутиться навколо нього. Що досить абсурдно. Юнак — це картина, продати яку найскладніше у світі, невідомо, скільки вона коштує, до того ж невідомо навіть, чи це картина Рафаеля, бо вона не підписана і з очевидних причин ніколи не проходила сучасної експертизи.
Борґ підвівся з-за столу й почав збирати тарілки. Ґмітрук швидко встав, щоб допомогти, і Лоренц подумала, що він, певно, багато років був одружений.
— Вашу помилку можна пробачити тільки тому, що мистецтво, як це не парадоксально, є до біса національним, навіть найбільші космополіти дивляться на нього крізь призму нації. Картина «наша», бо художник походить звідси. Або картина «наша», бо тут висіла. Або «наша», бо тепер тут висить, засвідчуючи масштаб і значення якоїсь колекції. Тому «ваш» — це для вас однаковою мірою і Матейко, і Віт Ствош, і Мемлінґ із Гданська. І, звичайно, Рафаель. Національне ототожнення у мистецтві є важливішим, ніж його краса. Але це окрема тема.
Борґ замовк, зневажливо махнув рукою і поправив окуляри, що сповзали з носа.