Ясно, що у нас були проблеми з дисципліною. Але дивно, що у нас взагалі була дисципліна. За це потрібно було дякувати Холлібоу. Нехай я її і недолюблював, але людей вона вміла тримати в руках.
Відносини між другим бойовим офіцером і її командиром служили найпопулярнішою темою наших корабельних графіті.
Від Капи-35 ми стрибнули до Сам-78, звідти — Айін-129 і, нарешті, до Сад-138. Останній стрибок покривав 140000 світлових років — очевидно, найдальший стрибок в історії земної зоряної навігації.
Час, який займав стрибок, було завжди одним і тим же, незалежно від дистанції. До речі, раніше неправильно вважали, що стрибок не займає часу взагалі, пізніше якісь складні хвильові експерименти показали, що стрибок таки триває деяку малу частку наносекунди. Всю теорію колапсарного стрибка довелося перебудовувати від фундаменту і до даху. Фізики досі сперечалися, який вигляд вона повинна тепер прийняти.
Але нас займали більш насущні проблеми, коли крейсер вискочив з поля Сад-138 на 0,75 світлової швидкості. Неможливо було сказати відразу, випередили нас тельціани чи ні. Тому ми послали вперед запрограмований зонд, який повинен був «оглянути місцевість». При виявленні чужих кораблів або інших ознак активності противника в системі він повинен був нас попередити.
Зонд полетів, ми занурилися в резервуари на три тижні, поки корабель гальмувався і виконувалися протиракетні маневри. Нічого особливого, тільки з біса важко сидіти три тижні в резервуарі — потім усі пару днів не ходили, а переміщалися, як у будинку престарілих.
У разі сигналу небезпеки ми якомога швидше перейшли б до одного g і почали б розгортати штурмовики і робоснаряди, оснащені нова-бомбами. Або ми до цього не дожили б: тельціанам вдавалося накрити корабель всього через кілька годин після входу в систему.
Нам знадобився місяць, щоб дістатися до найближчих околиць Сад-138, де зонд вже відшукав для нас підходящу планету.
Ця цікава планета розмірами поступалася Землі, але була більш щільна. І не абсолютно замерзла — частково завдяки внутрішньому теплу, а частково завдяки Дорадусу — найяскравішій зірці в Хмарі, яка сяяла всього в одній третині світлового року від нас.
Що найдивніше — планета не мала географії. З орбіти вона дуже нагадувала злегка пощерблену більярдну кулю. Наш домашній астроном, лейтенант Джим, пояснив, що планета, судячи з «кімнатної» орбіти, відноситься до числа колишніх «бродячих». Поки не потрапила у поле тяжіння колапсара і не приєдналася до інших шматків каменю, що складали систему Дорадуса.
«Массарік II» був залишений на орбіті (для кращого спостереження), і катерами перевезли на поверхню будівельні матеріали.
Всі були раді вибратися назовні, хоча планета не відрізнялася гостинністю. Атмосфера — ріденький крижаної вітерець розрідженого водню і гелію. Навіть опівдні тут було занадто холодно і всі інші гази залишалися в рідкому стані.
«Полудень» — це коли Дорадус перебував у зеніті, сліпуча іскра. Вночі температура падала від двадцяти п'яти за Кельвіном до сімнадцяти, що нас дуже турбувало — незадовго до заходу водень починав конденсуватися, і все ставало таким слизьким, що залишалося тільки сісти і чекати, склавши руки. На «зорі» прозора веселка вносила єдину різноманітність у монотонний чорно-білий пейзаж.
Грунт був підступний, покритий гранулами замерзлого газу, які перекочувалися повільно з місця на місце під подихами бризу. Ходити доводилося обережно і не поспішаючи, з чотирьох людей, загиблих при будівництві бази, троє просто впали на грунт.
Усім не дуже сподобалося моє рішення будувати спочатку захисний периметр і протиповітряну систему. Але це відповідало інструкціям, крім того, вони отримували два дні відпочинку на кораблі за один «робочий» день. Не так вже щедро, повинен відмітити, тому що корабельна доба дорівнювала земній, а планета здійснювала оборот за 38,5 години.
База була закінчена менш ніж за чотири тижні. Потужне укріплення. Периметр діаметром кілометр охороняли двадцять п'ять автоматичних лазерів, які прострілювали місцевість до горизонту і реагували на будь-який досить великий об'єкт. Іноді при відповідному вітрі гранули замерзлого газу зліплювалися в сніжки і починали котитися, але ніколи не відкочувалися далеко.
Дальні підступи до бази, приховані за горизонтом, охороняло мінне поле. Міни реагували на збурення місцевого гравіполя. Щоб підірвати таку міну, один тельціанін повинен підійти до неї на двадцять метрів, десантний катер — на кілометр. Мін було 2800, в основному ядерні заряди по 100 мікротонн. П'ятдесят з них — надпотужні тахіонної заряди. Вони були розкидані кільцем, за межами ефективного вогню лазерів.