Дівчина голосно затріснула книгу.
— …прекрасно…
— У мене голова розколюється.
— …ісіїрські письмена не для слабких умів…
— Красно тобі дякую.
— …мені не про те йшлося…
— Я й не сумніваюся, — дівчина підвелася, потягнулася й потерла очі. — Ходімо на свіже повітря.
— …ти ж знаєш, що я не дихаю…
— Я дихатиму. А ти подивишся.
— …якщо тебе це потішить…
Парочка крадькома вийшла на палубу. Кроки дівчини звучали тихіше за шепіт, а кроків кота й поготів чутно не було. Ревучі вітри позначали наближення безночі — блакитна згадка про Саай повільно розчинялася на обрії, і тільки Саан сіяв тьмяне червоне сяйво.
Палуба «Мазунчика» була майже безлюдною. Величезний криволикий керманич стояв біля штурвала, двоє стежових сиділи у воронячих гніздах, юнга (вже майже на фут вищий за неї) дрімав, спершись на руків’я швабри, і снив про обійми своєї любки. Корабель ішов крізь Море Зброї вже п’ятнадцять оборотів, на південь від нього лежало кривозубе узбережжя Ліїсу. Вдалині дівчина побачила інший корабель, ледь видний у світлі самого Саана. Важкий дредноут, що летів під трьома сонцями Ітрейського флоту, розтинав хвилі, наче кинджал зі смертекості — горло старого ката.
Кривава кончина, якою вона обдарувала ката, обтяжувала груди дівчини. Більше за пам’ять про жиголову гладеньку твердь, про піт, який він лишив висихати на її шкірі. І хоча з цього паростка мала розквітнути вбивця, яку по праву боятимуться інші душогуби, цієї миті вона була дівчиною, що тільки-но позбулася невинності, і спогади про вираз катового обличчя, коли вона розітнула його горлянку, викликали в неї… складні почуття. Це ж дивовижно — спостерігати за тим, як людина позбувається всієї потенції життя на користь остаточності смерті. Та геть інша річ — бути тією самою людиною, яка штовхає через край. І попри всю науку Меркуріо, вона була всього лише шістнадцятилітнім дівчиськом, яке щойно вчинило перше своє вбивство.
У будь-якому разі перше навмисне.
— Ну здрастуй, гарнюню.
Голос висмикнув дівчину із задуми, і вона вилаяла себе за те, що вчинила, як свіжачка. Чого її вчив Меркуріо? «Ніколи не стій спиною до приміщення». Вона могла б доводити, що нещодавнє кровопускання є вагомим приводом для неуважності, а корабельну палубу навряд чи можна визначити як приміщення, та насправді майже чула свист лозиняки, яку старий найманець здіймає вгору замість відповіді.
— Вгору сходами, двічі! — прогавкав би він. — Туди й знову назад!
Вона озирнулася й побачила молодого матроса в капелюсі з павичевим пером та з усмішкою, що завойовує зарубки на ліжку. Поруч із ним стояв інший чоловік, широкий, що той міст, а м’язи в нього так розпирали короткі рукави, наче то були благенькі мішки, напхані горіхами. З вигляду теж ітреєць, засмаглий, блакитноокий, у погляді світиться тьмяне сяйво вулиць Богодола.
— А я сподівався, що ми знову зустрінемося, — промовив Павич.
— Корабель не доста великий, щоб я сподівалася на протилежне, пане.
— Пан, еге ж? Коли ми востаннє розмовляли, ти погрожувала позбавити мене найціннішого й згодувати його рибам.
Вона подивилася на хлопця. Глянула з-під вій на Мішок Горіхів.
— Жодних погроз, пане.
— Просто вихвалялася? Готовий закластися, що за такі балачки годиться перепрошувати.
— І ви, пане, приймете перепрошування?
— У трюмі — може буть.
Тінь її збрижилася, як ставок при млині, коли його поверхню цілує дощ. Та Павич мав на думці тільки своє приниження, а горіховий громило — ті болісні радощі, якими він зможе обдарувати її, якщо лишиться з нею на кілька хвильок у каюті без вікон.
— Мені варто лишень закричати, ви ж розумієте, — сказала вона.
— І багато встигнеш накричати, поки ми не перекинемо твій кощавий зад через облавок? — посміхнувся Павич.
Дівчина кинула погляд на місток. На воронячі гнізда. Падіння в океан стане смертним вироком — навіть якщо «Мазунчик» змінить курс, плавати вона вміє лише трішечки краще за корабельний якір, а Море Зброї кишіло морськими зміями, як жиголо з доків — мандавошками.
— І справді, не варто кричати, — погодилася дівчина.
— …даруйте, люб’язне панство…
Голос заскочив зарізяк зненацька: вони не чули, щоб хтось наблизився. Обидва розвернулися, Павич надув груди й насупився, щоб приховати раптовий переляк. У них за спинами на палубі сидів сплетений із тіней кіт та облизував лапу.