— А інші аколітки, які до Богодола прийшли. Ви їх теж перевіряєте?
— Ми перевіряємо вас усіх.
— І хтось зламалась?
— Хтось завжди ламається.
Чоловік перехопив Міїн погляд. Зачекав, може, на якийсь докір.
Мія мовчала під цим бездонним поглядом, долаючи неприємне відчуття в животі. Горлом здіймався слизько-ядучий присмак жовчі, руки трусилися так сильно, що їй аж довелося за стілець ухопитися, аби стишити той дрож. Що в цьому чоловікові отак на неї діяло? Це тому, що він був таким, як вона? Пітьма в ньому озивалась до пітьми в ній?
Дівчина почула, як позаду пролунали тихі впевнені кроки. Оте низьке вовче гарчання.
Затьмара…
— Ви перший темряник, котрого я знаю, — промовила вона нарешті. — З яким розмовляла.
— Може, й останній, — відповів він. — Від ініціації тебе ще багато безночей відділяє. І якщо ти гадаєш, що ці узи допоможуть тобі в залах Матінки, то ти жорстоко помиляєшся.
Очі Чорного Принца були вбивчо холодними. Краса його — ще холоднішою. Мія відчувала, що тіньововк наближається. Пан Добрик у її тіні роздувся й зашипів, і тихе скреготіння відбилося від каменів у неї під ногами. Запитання чіплялося за Міїн язик, поки вона нарешті не знайшла сили заговорити, тихий шепіт ширяв повітрям, наче дим.
— Хто ми такі?
— Ким ми маємо бути?
— Меркуріо, Друзілла… — Мія ковтнула. — Вони казали, що ми обрані Матір’ю.
Коли Володар Клинків засміявся, волосся в неї на потилиці сторчма стало.
— То ти себе за таку маєш, мала темрянице? За обрану?
— Я не знаю, за кого я себе маю, — засичала вона. — Сподівалася, що ви мені поясните.
— За кого себе мати?
— Хто я.
— Важить не те, хто ти, — сказав Кассій. — А тільки те, на що ти здатна. І якщо вже шукаєш відповідь на найбільшу загадку власної природи, то шукай її деінде, поки не заслужиш. Та в одному й лише в одному ти можеш бути певна. Що є те, у чому ми з тобою однакові, якщо й в іншому різнимося.
У Мії аж шлунок підстрибнув, коли Володар Клинків нахилився ближче, витягуючи кинджал з рукава. Він простягнув руку й перерізав мотузку навколо її зап’ястків.
— Ми вбивці — ти і я, — сказав він. — Усі вбивці як один. І кожна смерть, що ми спричиняємо, є молитвою. Приношенням Велительці нашій благословенного смертовбивства. Смерть як милосердя. Смерть як попередження. Смерть як кінець усьому. Це те, що ми відаємо, те, що ми даруємо світу. Вовк не жаліє ягня. Шторм не просить вибачення в тих, хто потонув.
Він знову перехопив її погляд, і коли заговорив — голос його відлунював у її грудях.
— Та насамперед, і це головне, ми — прислужники. Служителі. Оточені ворогами. Віддані до самої смерті. Ми не згинаємося, ми не ламаємося. Ніколи. Саме цю істину ти дізналась у цій камері. Це найперша відповідь на будь-яке запитання про тебе, що ти могла собі поставити. І якщо тебе, аколітко, це не влаштовує, якщо ти, може, подумала, чи не зробила помилку, коли до нас прийшла, зараз час про це сказати.
Отак. Жодних відповідей. Тільки ще більше загадок. Якщо Кассій і володіє якимсь великим знанням про темряників, з нею він ділитись не збирається. Може, і ніколи. Чи, може, поки вона не заслужить, як він і сказав.
Тож, скривившись, Мія поволі підвелася зі стільця. Ноги в неї трусилися. Нудота проймала до кісток. Вона змерзла. Промокла. Пропахла штином морської води та крові. Щоки роздулись, очі синцями запливли, губи порепались. Вона відкинула вологе волосся з лиця й зустріла погляд Кассія.
Простягнула руку.
— Можна мені мої сигарили повернути?
Це забрало всі сили, але вона стрималася.
Її вивели з камери в підвалі. Провели яскраво освітленими вулицями до прихованих тунелів під Свинарнею. Запечатану лоєм дерев’яну скриньку вона тримала в руках. Кинджал зі смертекості сховала в рукаві. Ані пари з вуст.
Друга, зворотна прогулянка Кривавою путтю легшою за першу не стала. Мія скинула одяг, ступила оголена до ясно-червоного басейну під бойнею. Впала під натиском потоку й на якусь мить відчула спокусу просто залишитись там навіки, з усіма своїми запитаннями і страхами. Та вона штовхнула себе крізь усю цю вагу, міцно стискаючи в руках подарунок Меркуріо та клинок зі смертекості.
Три купелі потому мовчазна Рука супроводила її гнутими сходами до Небесного Олтаря — щоб поснідати, наче нічого поганого не сталося. Хлопців-аколітів видно не було — імовірно, вони вже в Богодолі, зібрані разом для того, щоб пережити власну порцію побиття та тортур. За столом Мія побачила Ешлін, з набряклими губами та порізом на щоці. Зустрічатися з нею поглядами Мія не стала. Наповнила собі тарілку, сіла та, не кажучи ні слова, взялася до їжі. Спостерігала, як сходами повільно піднімалися інші аколітки, проте колишні усмішки й жарти, що супроводжували трапезу, лишилися тільки спогадом.