Шахід не удостоїв її привітаннями, не згадав він і про тих аколітів, які з Богодола не повернулися…
— Для розігріву почнімо з дворучними вправами Монтої, — промовив Соліс. — Сподіваюся, ви практикувалися. Аколітко Джессаміно, може, будеш така люб’язна й покажеш аколітці Мії дещо з того, що вона пропустила?
Дівчина знову посміхнулася:
— Залюбки, шахіде.
Аколіти розділилися на пари й почали тренуватися. Джессаміна впевнено підійшла до підставок зі зброєю, взяла пару кривих кинджалів, іншу — кинула Мії. Дівчина спіймала зброю, але лікоть її тихенько обурився.
— Ми зі справжньою сталлю тренуємося, шахіде? — спитала Мія.
Останній відповів з кам’яним обличчям:
— Вважай це за стимул.
Джессаміна мовчки підняла ножі й замахнулась Мії в горло. Дівчина відсахнулася й ледь змогла загородитися від ударів рудої. Скидалось на те, що за її відсутності учні просувалися вперед семимильними кроками, і Мія зрозуміла, що брак тренувань та все ще слабка рука ставлять її в невигідне становище. Джессаміна билася люто й майстерно, і все, на що в Мії вистачало снаги, — це тримати свої тельбухи там, де їм належиться. На руці в неї з’явилося кілька неглибоких порізів, глибша рана — на грудях, і дівчина вилаялася, коли на кам’яну долівку зацебеніла кров.
— Що, Корвере, спочити вже треба? — посміхнулася Джессаміна.
— Дякую, люба. Тільки спочатку тебе до могили покладу.
Джессаміна просто розсміялася, підкидуючи кинджали вгору-вниз. Мія знала, що від Соліса втручання не дочекаєшся, тому зупинила кровотечу й повернулася до спарингу. Придивлялася до рухів інших — наскільки ухиляння від клинків Джессаміни давало змогу. Після години занять із кинджалами вони перейшли до коротких мечів, і тут Джессаміна теж милосердя не знала. Решту ранку Міїну дупу ганяли туди-сюди по всій залі, а завершився урок на тому, що вона впала горілиць на підлогу — вся в крові й синцях. Меч Джессаміни торкався її горла — якраз навпроти яремної вени. І нехай руда себе добре контролювала, Мія бачила, як легко тій було б зробити один порух зап’ястка й перефарбувати каміння на червоне.
Джессаміна вклонилася Солісові, глузливо посміхнулася до Мії та повернула зброю на підставку. Мія повільно звелася на ноги й схопилася за зболений лікоть. У ній закипало роздратування. Час, що вона втратила через поранення, дорого їй обійшовся, і відстала вона більше, ніж боялася. Щоб наздогнати, їй тепер треба було вдвічі більше тренуватися, а тим часом Джессаміна може суто «випадково» випустити їй кишки.
А найгірше — вони ж із Джесс такі схожі. Обидві — сироти Повстання Царетворців. Обох позбавили фамілій, обох рухає вперед та сама жага. Якби ж то Джесс не засліплював гнів, вони швидко подружилися б. І разом їх тримав би той самий зв’язок, викувати який тільки ненависті під силу. І хай у смерті Джессаміниного батька треба було винуватити Юлія Скаеву, а не Дарія Корвере, Мія все-таки розуміла, чому вигляд її крові змушував іншу дівчину посміхатися.
Якщо не можеш скривдити тих, хто скривдив тебе, часом скривдити інших теж допомагає.
Звісно, після отакої прочуханки то така собі втіха була. А якщо Джесс вирішить дати волю своїй жазі крові, коли шахіда поруч не буде? Справді вбити її спробує? Непогані шанси, що від Мії тільки пляма на долівці лишиться.
Ні, не бувати такому.
Мія потрусила головою та пошкандибала до виходу із зали.
Ніколи такому не бувати.
— Як ся маєш, доне Тріку?
Після уроків Мія знайшла хлопця в Залі Жалоби — він дивився на статую Нії. Коли дівчина заговорила, хлопець усміхнувся до неї — коротко, але ямочки на щоках себе показали. Оглянув її з ніг до голови.
— Зуби й Паща, Джессаміна тобі добрячих копняків надавала.
— Це краще, ніж дірок би наробила.
— Та воно здається, що кілька все одно залишилось.
— Думаю, треба до ткалі сходити. Нехай погляне.
Щойно вона згадала про Маріеллу — Трік спохмурнів та перевів погляд на статую. Хлопець з відсутнім виглядом провів рукою по лицю, обводячи пучками ті жахливі татуювання. Уже не вперше Мія спіймала себе на тому, що роздивляється його профіль і водночас картає себе за дурість. Якби не те чорнило — всі дівчата були б його, хто ж засумнівався б. І вона раділа, що він повернувся після Друзіллиного випробування. А проте…
Корвере, не відволікайся.
— У мене тут ідея з’явилась.
— Ой леле, — пробурчав Трік.
Мія показала «паці». Хлопцеве обличчя полишила тінь Маріелли, і він усміхнувся. Відвернувся від статуї й подивився на Мію, схрестивши руки на грудях.