— Я не більше за тебе знаю, — позіхнула Еш. — Закладаюся, що нічого хорошого.
— Підтримую.
Аколіти повільно тягнулися спіральними сходами, десь у пітьмі співав примарний хор. Коли вони зайшли до Зали Жалоби, Мія схилила голову перед статуєю і торкнулася чола, очей та вуст, як і всі інші. Вона помітила, що зібрався весь клір: Аалея, гарна, наче картинка, у тоненькому платті бургундської барви; вдягнена в нефритово-зелене Павуковбивця, ще похмуріша, ніж зазвичай; Мишолов та Соліс у темній шкірі — один усміхається, інший супиться. У тіні Нії стояла Друзілла, міцно стиснувши губи. А поряд з нею Мія побачила фігуру, прикуту до статуї залізним ланцюгом…
— Цить…
Хлопця прикували за талію, очі йому зав’язали чорною пов’язкою, і стояв він спиною до інших. Аколіти встали півколом біля підніжжя статуї — мовчазні та занепокоєні. Ешлін кивнула сама до себе й шепнула до Мії:
— Кривава покара.
— Що?
— Ш-ш-ш. Дивись.
— Дякую, що долучилися до нас, аколіти, — промовила Друзілла. — Є кілька правил, що непохитно керують життям Клинка. Щоб вижити на службі Матері, вам доведеться жити, нехтуючи путами законів, і тому тут, у цих стінах, ми даємо вам стільки волі, скільки це можливо. І все ж таки серед запроваджених правил є такі, що ігнорувати їх не можна. Після того як убили аколіта Водозова, усіх вас попередили не полишати свої кімнати після дев’ятих дзвонів. І я пообіцяла, що людина, яка порушить цю заборону, дістане суворе покарання. І все ж один з вас вирішив перевірити твердість мого рішення, — вона змахом руки вказала на Цитя. — А тепер ви станете свідками того, чого варті дурниці.
Превелебна матінка спустилася з узвишшя й розвернулася до тіней.
— Промовцю? Ткале?
Мія побачила, як у світло від вітражів ступили дві фігури. Промовець Марій був одягнений у шкіряні бриджі, не мав на собі чобіт, а червоні шовкові шати недбало вкривали оголений торс. Його сестра Маріелла з голови до ніг загорнулася у вільну чорну одежу. Брат із сестрою стали позаду хлопця. Коли Маріелла почала розминати пальці й морок сповнив неприємний вологий хрускіт, Цить повернув до неї голову. Звук цей він, мабуть, впізнав навіть із зав’язаними очима. Мія побачила, як він глибоко вдихнув і знову завмер, наче кам’яний.
Матінка Друзілла промовила залізним тоном:
— Починайте.
Маріелла здійняла руку з розчепіреними пальцями. Мія стояла зручно: вона бачила обличчя жінки, ті жаскі вуста, що розліпилися в кривавій посмішці. Маріелла щось тихенько промурмотіла, примружила очі й стиснули руки в кулаки.
Повітря розітнув різкий звук, і плоть на Цитевій спині луснула, наче підгнилий фрукт. Хлопець закинув голову, його шкіру розітнули чотири страхітливі розриви, немов поперек хребта його шмагав невидимий батіг. Ринула кров, здригнулися м’язи, Мія аж скривилася, коли крізь рани побачила рожевувато-лискучу кістку.
Та хлопець не видав ані звуку.
Маріелла знову змахнула рукою, отак звичайнісінько, неначе набридливу муху відганяла. На хлопцевій спині відкрилися ще чотири розриви, цього разу шматуючи нижню її частину. Кожен м’яз його тіла напружився, на руках та шиї випнулися жили, прегарне обличчя спотворила агонія. Мія не була певна, чи побачив це хтось інший з аколітів, але зі свого місця вона помітила, що, коли хлопець загарчав, губи його розсунулись й оголили порожні рожеві ясна.
Чорна Матінко, та в нього зубів нема…
І знову Маріелла змахнула рукою. І знову шкіра хлопця луснула. Тепер довгі нерівні рани відкрилися поперек ніг, а спина хлопця вже нагадувала ковбасний фарш. Під ногами Цитя натекла калюжа крові. Порскала артеріальна кров, шалені бризки утворювали візерунки, що мерехтіли в повітрі. І хоча біль мусив бути нестерпним, хлопець не прохопився ані звуком. Нажахані аколіти спостерігали за кожним порухом Маріелли, за тим, як від спини Цитя відривається все більше й більше шматків. І весь цей час хлопець лишався таким мовчазним, неначе він уже помер.
Минали хвилини. Чулися різкі вологі звуки. Крапання. Цить перетворився на скривавлене м’ясиво. Голова впала на плече. Кров лилася його ногами, немов темно-червоний приплив. Вони ж не можуть це й далі продовжувати? Мія повернулася до Еш і тихо прошипіла:
— Вони ж його вбивають!
Еш похитала головою:
— Дивись.
Маріелла продовжувала свою жорстоку роботу, кривавий вишкір тільки ширшав. Цить слабенько шарпав ланцюги, але цієї миті він уже був заледве при тямі. І коли вже Мія могла буквально порахувати його ребра крізь шкіру, коли здавалося, що ще один невидимий удар покладе край його життю, превелебна матінка здійняла руку: