— Досить.
Маріелла глипнула на Друзіллу, посмішка її хутко полишила вуста. І все ж ткаля повільно схилила голову й з неприхованим невдоволенням опустила руку.
— Брате любий, брате мій, — прошамкала вона.
Марій ступив уперед, прибираючи гладке біле волосся з лиця. Альбінос зашепотів, тихо й мелодійно, немов наспівував собі під ніс. Слова відлунювали всією залою, немов хорал у Гранд-Базиліці. І на очах приголомшеної Мії кров, що натекла Цитеві під ноги, заворушилася.
Спочатку вона здвигнулася, немов її збрижили якісь приховані вібрації. Та ось — повільно, неквапом — багряний потік вирушив камінням хлопцеві під ноги, і поки той смикався й шарпався, поповз угору Цитевими ногами й повернувся до ран, які Маріелла роз’ятрила. Мія глянула в обличчя промовця, бліде, наче в мерця. Чоловікові очі були не рожевими, як зазвичай, а криваво-червоними. А усмішка сяяла екстазом.
Маріелла, що стояла обіч брата, і собі здійняла руки. Перебирала ними в повітрі, немов майстриня біля кривавого верстата. Цить виструнчився, затрусився, вуста в нього розтулилися, лице блищало від поту, і рани, одна за одною, закривалися. Страхітливі розриви й проріхи. Волога пошматована плоть. Цить мовчки смикався, але всі рани із шемранням стулились, поки на спині не лишилось жодної подряпини.
Хлопець обвиснув на ланцюгах, з вуст його цівкою збігала сукровиця. Увесь цей час він лишався при тямі. Кожної миті. Аколіти дивилися на нього із сумішшю жаху й благоговіння.
Руки розімкнули його окови та накинули рясу на неушкоджені плечі.
— Відведіть його до його кімнати, — промовила Друзілла. — Від завтрашніх занять його звільнено.
Руки підкорилися, підхопили Цитя й витягли його із Зали. Превелебна матінка обвела поглядом аколітове зібрання, спиняючи блакитний погляд на кожному з них. Фасад поважної матрони зник, материнська любов випарувалась миттю. То була незамаскована вбивця. Та сама жінка, яка сиділа собі любесенько, поки володар Кассій та його люди катували її аколітів у темних камерах Богодола. Та сама жінка, що з усмішкою відправила вісьмох своїх учнів на смерть.
— Сподіваюся, у подальших демонстраціях потреби не буде, — сказала вона. — Якщо когось іще спіймають за стінами власних спалень після дев’ятих дзвонів, той аколіт вип’є з цієї самої чаші. Тільки наступного разу я можу дозволити ткалі Маріеллі задовольнити всі її бажання.
Матінка сховала руки в рукавах. Вклонилася.
— А тепер — на добраніч, діти.
Сон приходив повільно, прокинулася Мія ще до того, як дзвони пробили до підйому, і роздивлялася стіни. Налаштована повернути міць робочій руці, дівчина взялася до вправ: відтискалася від краю ліжка, підтягувалася в одвірку. За кілька хвилин її лікоть почав волати, та вона переборювала біль, поки сльози на очах не виступили. Зрештою дівчина впала на підлогу, лежала там, намагаючись відновити дихання, і кляла Соліса на чому світ стоїть.
Вона вислизнула з кімнати й рушила до купальні. Та, коли проходила повз одну зі спалень аколітів, почула звідти тріск, дзенькіт розбитого скла. Завмерла поряд із дверима, і з-за них пролунало ще кілька ударів та гупання.
— …ті, хто суне носа до чужого проса, мають схильність залишатись без носів…
— Вважай, що я цікава.
— …ти ж чула, до чого кішку цікавість довела…
Мія нахилилася ближче й притиснула вухо до дверей.
Двері рвучко розчахнулися, і заскочена зненацька Мія відстрибнула. За дверима крізь морок вона роздивилася Цитя. Очі червоні. Шкіра біла. Прегарне обличчя вкрите доріжками сліз. Хлопець був оголений до пояса та вкритий потом після вправ. У кімнаті царював хаос: шухляди перегорнуті та розкидані попід стінами, ліжко в безладі. Мія обдивилася хлопця з голови до ніг. Стрункий, гарно розвинені м’язи. Безволосі груди. Якщо не рахувати синців довкруж зап’ястків, на його тілі не лишилося жодного сліду від катування, що влаштували Маріелла з Марієм.
Хлопець витріщився на неї. Вуста міцно стиснуті. В очах — лють.
— Я перепрошую, Цитю, — промовила Мія. — Шум почула.
Цить мовчав. Не рухався.
— У тебе все гаразд?
Жодної відповіді. Тільки холодний погляд, повний сліз. Вона згадала, яким бачила його вчоробороту: голова закинута назад, губи відкривають беззубі ясна. Це тому він ніколи не говорить? Як він геть усі зуби загубив? Може, він їх сам собі повиривав — задля десятини, щоб до Церкви ввійти?
Стояли вони отак, і ніхто не збирався поворухнутися. Тиша лунала голосніше за дзвін до безночі над Богодолом.
— Мені прикро, — спробувала Мія. — Через те, що вони з тобою зробили. Це було жорстоко.