Мія з круглими очима бродила крізь ліс хутра та оксамиту, дамасту та мережива. Відколи вона востаннє бачила такий одяг зблизька, минуло вже багато років. І ще більше — відколи могла щось таке вдягнути. Вона змалку відвідувала найрозкішніші бали та прийняття, вдягала найкращі сукні. Пригадувала, як танцювала з батьком на балу в якогось сенатора чи ще когось, стоячи в нього на ногах, як вони кружляли по всьому приміщенню. На якусь мить вона загубилась. У спогадах про життя, яке втратила. У думках про людину, якою вона могла стати, але не судилося.
Дівчина торкнулася масок, які Аалея для них наготувала. Кожна з них була вольто — овальна, на все обличчя. Перлисто-біла кераміка із золотою оздобою, і на кожній масці — три криваві сльозинки під правим оком. Винятково добра робота, кожна маска — оксамитово-м’яка на дотик.
— Щось це трохи занадто, еге?
Мія повернулася і побачила поруч із собою Тріка, що похмуро глипав на інших аколітів. Озрік із Марцеллом міряли численні камізельки і шийні хустки та вклонялися один до одного: «Після вас, пане». — «Ні-ні, після вас, пане». Карлотта вдягнула сукню з якоїсь приголомшливої тканини, що змінювала відтінки, коли дівчина покрутилася на місці. Цить вбрався з голови до ніг у бездоганно-біле, дублет його був погаптований лискучим сріблом.
— Трохи занадто? — повторила Мія.
— Ми ж маємо бути служителями Матері. А вони наче малі діти поводяться.
Щиро кажучи, Мії теж було ніяково. Коли Аалея вперше відправила їх до Богодола, дівчину замкнули в камері та побили до півсмерті за наказом Володаря Клинків. Відтоді вони вже десятки разів до Міста мостів і кісток подорожували, та вона ніяк не могла повністю відкинути відчуття, що цей «подарунок» занадто гарний, аби бути справжнім. Та зрештою вона знизала плечима.
— Від того, що ми разочок повеселимося, біди не буде. Нумо, спробуй. Раптом тобі сподобається.
— Маячня якась, — прогарчав він. — Я тут не для того, щоб мені подобалось.
— Заспокойся, мій суворий центуріоне, — Мія підхопила одну з масок-вольто й приклала її до Трікового обличчя. — Якщо ти раптом усмішкою луснеш, ніхто того навіть не побачить.
Трік зітхнув і подивився на вішаки із вбранням для поважних панів. Куртки та дублети, чоботи з начищеними пряжками та камізельки з блискучими ґудзиками.
— Я трохи неотесаний для таких діл, — зізнався він. — Аалея старалася, але, по правді, я навіть не знаю, з чого починати.
Мія усміхнулася. Запропонувала йому руку.
— Що ж, це добре, що ви мене поруч маєте, доне Тріку.
Зрештою обтісування пройшло непогано. Знайти щось таке, що гарно сиділо б на таких широких плечах, було справжнім викликом, але Мія таки розшукала для Тріка довгий сурдут вугільно-сірого кольору (як видно, у цьому сезоні серед шляхти в моду ввійшли темні кольори) із золотою оздобою. Хлопець присів і корчився, поки вона заплітала його просолені косиці в щось, що бодай чимось пристойну зачіску нагадувало, а ще зав’язала навколо шиї білу шовкову краватку. Трік проінспектував її роботу в дзеркалі та похмуро кивнув. Ешлін голосно присвиснула зі свого кутка.
Для себе Мія обрала сміливу сукню з візерунчастого оксамиту глибокого винно-червоного кольору і ще трикутний капелюх із тієї самої тканини. Підвела очі сурмою. Нафарбувала губи помадою бургундського відтінку. Аалея обирала відтінки червоного, а Мія мала схожий типаж, то й вирішила, що ця гра варта свічок. Дівчина наділа пару довгих рукавичок, накинула палантин з вовчого хутра, глянула на себе в дзеркало й усміхнулася.
І знову з куточка свиснула Ешлін.
Аколіти повільно вийшли на яскраве сонячне світло, їх перевезли на той бік каналу. Крокуючи широким пірсом та крізь ворота палаццо Марконі, Мія дивилась на гостей: хтось приплив у гондолах, хтось приїхав у каретах, коні форкали та тупцяли на холоді. Від води дув колючий вітер, і дихання дівчини хмаринкою ширяло в повітрі. Вона щільніше загорнулася у вовче хутро, примружилась від блідого світла червоного сонця, що сіялось крізь хмарну вуаль, і подумала, що не варто було вдягати сукню з відкритими плечима. Трік, що йшов під ручку з Ешлін, помітив, як Мія тремтить, й огорнув її вільною рукою, аби зігріти.
Тепер Мія вже значно менше шкодувала, що саме таку сукню обрала.
Усі аколіти мали на собі вольто, їхні обличчя ховалися за гладенькою керамікою. Коли вони неквапом увійшли до палаццо, Мія побачила, що інші гості убрані на той самий манір, але деякі маски змусили її очі покруглішати. Один чоловік надів машкару смерті, вирізану з чорної слонової кості, а в очницях маски сяяли сфери аркімічного вогню. Дівчина побачила жінку у масці-доміно із пір’я жар-птиці, що наче полум’ям бралося, коли світло сонць просто на нього потрапляло. А найбільше вражала маска на дівчинці-підлітці — то було полотно чорного шовку, що обліплювало її обличчя. Шовк хвилювався, немов приспущене вітрило, та коли вони увійшли досередини, тканина й далі брижилася, хоча жоден вітерець уже не віяв.