Гостей вітали челядники з рабськими таврами на щоках, що мали на собі одяг, який коштував більше, ніж середній містянин міг за рік заробити. Вони перевіряли запрошення, а після цього — провадили гостей до величної приймальні. Палаццо претора Марконі аж точилось багатством: мармурові стіни, позолочені дверні ручки. Над головами крутилися співочі люстри з двеймерського кришталю, повітря повнилося тихою музикою, балаканиною сотень людей, сміхом, шепотом, піснями.
— Оце так інша половина людства живе, — промовив Трік.
— А я б тут ненадовго затрималась, — відповіла Еш. — Це ти поміж такими людьми колись жила, еге ж, Корвере? Тут завжди такий несмак?
Мія глипнула на навколишню розкіш. Світ, до якого вона колись належала.
— Мені пригадується, що раніше всі навколо мене вищими були, — сказала вона.
З’явилися прислужники із золотими тацями. Келихи з двеймерського кришталю були наповнені вином, і з них стирчали тоненькі соломинки, що давали гостям змогу пити, не знімаючи машкар. Солодкі смаколики та зацукровані фрукти. Сигарили та люльки, вже набиті сон-травою, та голки, наповнені чорнилом. Мія нипала фоє, тримаючи келих у руці, приголомшена зоровими образами, звуками, запахами, вона забула про Аалею, про свої підозри та хвилювання. Вони з Тріком наблизились до величезних подвійних дверей, що вели до бальної зали, перед ними склонився лакей у масці блазня.
— Мій доне. Моя доно. Чи можу я дізнатися ваші імена?
Трік витягнув запрошення так хутко, наче в нього кишеня запалала.
— Так, усе гаразд, — промовив служник. — Але я мушу дізнатися ваше ім’я, мій доне.
— Навіщо?
Запала незручна мовчанка, та Мія полинула вперед, м’яко, як та карамель.
— Це Обіймодарувач, бара з клану Морських Списів з Край-острова.
Трік стривожено глянув на Мію. Лакей вклонився.
— Дуже дякую, моя доно. А ви?
— Його… супутниця.
— Дуже добре, — лакей ступив на верхню сходинку сходів, що вели до бальної зали та гучно оповістив: — Бара Обіймодарувач з клану Морських Списів та його супутниця.
З трьох сотень гостей кількаро глянули в бік пари, але здебільшого юрма продовжила теревенити поміж собою. Мія підхопила Тріка під руку і повела сходами вниз, киваючи тим людям, які дивилися в їхній бік. Дівчина помахала служнику, що проходив повз них, той підпалив чорну сигарилу у вишуканому мундштуку зі слонової кості й послужливо запропонував його гості. Мія втягнула дим крізь вуста маски й задоволено видихнула сіре зітхання.
— Обіймодарувач? — просичав Трік.
— Краще за Свиномаца.
— Прірва й кров, Міє…
— Що таке? — вишкірилась вона. — Я певна, що обіймаєшся ти прегарно.
— Порятуй мене, Темна Матінко, — зітхнув Трік. — Бляха, мені треба випити…
Навколо хлопця матеріалізувалися чотирнадцять служників з тацями, на яких можна було побачити майже всі напої, що тільки під сонцями існують. Тріка це добряче ошелешило, та зрештою він знизав плечима і взяв дві порції золотого вина.
— Який ти дбайливий, — потягнулася по келих Мія.
— Відвали, це все для мене. Сама собі бери.
Мія роззирнулася морем масок, шовків, шкіри. У мезоніні в них над головами грав струнний квартет, у повітрі ширився пречудовий аромат. Посередині бальної зали танцювали пари, групки багатих чоловіків та по-багатому вдягнених дам базікали, сміялися, фліртували. Поміж прихованих облич лунала мелодія золотих перснів, що дзеленчали проти кришталевих келихів. Аалея мала рацію: тут нескладно забути, хто ти.
Мія зітхнула. Потрусила головою.
— Оце видовище, — погодився Трік.
— І це ж був мій світ, — тихо промовила вона. — Ніколи не думала, що я за ним скучатиму.
Увагу дівчини привернув різкий дзенькіт металу по кришталю, і Мія подивилася вгору — на мезонін. Музика спинилась, і всі погляди підвелися на усміхненого молодика, половину обличчя якого ховала маска-доміно зі сухозлітного золота. Убраний він був у шовковий сурдут із золотою оздобою, зав’язана довкруж шиї хустка сяяла коштовностями, кожен палець всіювали персні.