Сумнівів нема, це наш господар — претор Марконі.
— Пані та панове, — заговорив чоловік глибоким і приємним голосом. — Вітаю всіх вас у своїй скромній оселі. Не та я людина, щоби довго розводитися й відволікати вас від святкування, але зараз на дворі стоїть пора Великої Десятини, і було б нехлюйством з мого боку, якби я не подякував вам усім та насамперед нашому преславному консулу Юлію Скаеві.
Мія відчула, як у неї стиснулися зуби. Очі стрімко вивчали натовп.
— На жаль, наш шляхетний консул не зміг відвідати це зібрання, і все ж пропоную кожному з вас узяти келих і піднести його на честь нашого правителя. Шість років минуло, відколи Царетворці спробували знов перетворити нас на рабів під ярмом монархії. Шість років минуло, відколи консул Скаева порятував республіку та очолив шлях до золотої доби миру й процвітання. Якби не він, нічого цього б не було.
Юний претор підніс свій келих. Усі присутні зробили те саме, окрім Мії. Трік подивився на неї круглими очима. Не долучитися до тосту на честь консула — це ж скандал. Мія так заскреготіла зубами, аж злякалася, що вони покришаться, підхопила келих з поближньої таці й підняла його разом з усією отарою.
— За консула Юлія Скаеву! — вигукнув Марконі. — Хай благословить його Всевидючий!
— За консула Скаеву! — загукала юрба.
Кришталь задзвенів, келихи спорожніли, залу сповнили ввічливі оплески. Претор Марконі з уклоном зійшов униз, і знов заграла музика. Мія сердито хмурилася під своєю маскою. Зненацька вона вже значно менше сумувала за цим світом, за цим життям, ніж іще мить то…
— Ти танцюєш? — спитав Трік.
Мія кліпнула. Подивилася вгору, на Трікову маску та горіхові очі, що визирали крізь неї.
— Га?
— Ти. Танцюєш? — повторив він.
Мія мимоволі розреготалася.
— А що таке? Ти танцюєш?
— Шахіда Аалея мене вчить. На той випадок, якщо доведеться закрутити роман з донькою хребцеродженного роду чи доною з поважного товариства.
— Дони з поважного товариства прихильні до доволі високих стандартів, баро Обіймодарувачу.
— Запевняю тебе, вона каже, що в мене прекрасно виходить.
Хлопець запропонував лікоть. Мія оглянула кімнату. Порожні усміхнені обличчя, під якими ховалися справжні. Ох же ці хребцеродженні покидьки, вкриті золотом і брехнями. Невже вона й справді почувалася тут своєю? Хіба цей світ колись був їй рідним?
Дівчина припідняла маску й одним махом вихилила келих золотого вина. Підхопила з таці, що якраз нагодилась, ще один і прикінчила з такою ж швидкістю.
— А їбись воно конем. Давай.
Мія вкинула свою підпалену сигарилу в келих вина, що поряд трапився, і схопила Тріка за руку.
Коли вони ступили на танцювальний майданчик, Трік узяв її за руку — пальці, вкриті мозолями від меча, переплелися з пальцями Мії. Коли він опустив долоню іншої руки їй на талію, у Мії в животі метелики розгорнули крильця. Вона могла присягнутися, що музика погучнішала, а навколишні розмови вщухли. І там, посеред моря порожніх усміхнених облич, вони стали до танцю.
Дивно це було, та через маску на хлопцевому обличчі Мія могла бачити тільки його очі. Вона дивилася знизу вгору в ці мерехтливі колодязі горіхового кольору й розуміла, що вони невідривно прикуті тільки до неї. Усі ці перли й коштовності, усі шовки та позолота, уся навколишня пишнота. Усі ці прегарні дони, вкриті золотом з голови до ніг. Але він бачив тільки її.
Спостерігаючи в Залі Пісень, вона знала, що грацією він не обділений, але, Доньки Божі, хай як там важко йому давались інші Аалеїні уроки, танцювати цей хлопець умів. Якусь мить вона рухалася в його обіймах, кружляла, хилилася, гойдалася, а музика, здавалося, грала все гучніш, і світ навколо зник. Якусь мить вона вже не була Мія Корвере, дочка знищеного дому, випалена дощенту жагою помсти. Не була неопереною найманою вбивцею чи прислужницею богині. Просто дівчина. А він — хлопець. Очі їхні бачили тільки одне одного. Голос Аалеї лунав у вухах.
«Розважтеся, мої любі. Смійтеся. Любіть. Згадайте, як це — жити, і забудьте, нехай навіть на мить, як це — служити».
— Ваші запрошення, будь ласка.
Мія усвідомила, що музика спинилась. У залі запанувала тиша. Вона розвернулася й побачила перед собою трьох легіонерів-люмінатіїв у панцирах з полірованої смертекості. Головний між ними статурою нагадував цегляну стіну. Холодні блакитні очі дивилися просто на Тріка.
— Запрошення, — повторив він.
Трік кинув погляд на Мію. Потягнувся до кишені.
— Звичайно ж…
Центуріон клацнув пальцями і вказав на Ешлін та Озріка, які проходжувалися на краю юрми.