Дівчина застрибнула на підніжку карети, що якраз проїжджала повз них, і ляпнулася на сидіння поруч з ошелешеним візником у лівреї якогось незначущого дому.
— Вітаю, — промовила вона.
— Мої ві…
Лікоть дівчини врізався чоловікові в живіт, різкий удар скинув його з передка на бруківку. Вона так різко спинила коней, що ті аж заіржали, зірвала маску-вольто й, здійнявши брову, озирнулася на Тріка:
— Ваша карета чекає, мій доне.
Трік застрибнув на задню підніжку, Мія вперіщила коней по спинах віжками якраз тоді, коли позаду них на вулицю висипала четвірка захеканих люмінатіїв. Карета понеслася вулицею, підстрибуючи та розгойдуючись на мостах та брукованих дорогах, і Мія вилаялась, коли мало не злетіла з передка. Хребцеродженний легат, власник карети, висунув голову крізь вікно — подивитися, що ж це коїться, і замість свого кучера побачив дівчину в понівеченій вечірній сукні. Щойно він розтулив рота, щоб запротестувати, дівчина озирнулася й подивилася на нього: заюшена кров’ю шкіра, примружені очі. Кіт, чиє тіло нагадувало тіні, видерся їй на плече.
Чоловік мовчки сховався назад до карети.
— …що ж, це бадьорить…
— Можна й так сказати.
— …здається, ти пів сукні загубила…
— Як мило, що ти зауважив.
— …та згадуючи, як ти дивилася на того хлопця під час танцю, припускаю, що загубити тільки пів сукні — це таке розчарування…
Мія підкотила очі й підігнала коней.
Карету вони облишили на півдні Стегон. Мія зістрибнула на бруківку й здійняла капелюха перед заскоченим власником. Там, на передку, вітер був нестерпно холодним, і губи в Мії посиніли. Вона вже була готова знову поскаржитися на вибір наряду, та Трік зняв свій сурдут і мовчки накинув одежину дівчині на плечі. Той іще зберігав тепло його шкіри.
Вони кинулися бічними провулками, через дрібніші мости, прямуючи на південь до Затоки М’ясників. Дійшли до Свинарні, прослизнули досередини, скрадаючись сходами до мезоніну, що височів над нині мовчазною бойнею.
Від утрати крові в Мії паморочилось у голові, з її руки все ще лилася кров, рукав Трікового сурдута промок. Як і хлопцеві камізелька та бриджі, а сам він притискав руку до жахливої рани на боку. Їхні обличчя були зблідлі й зболені; спогади про музику, танець, віскі та усмішки уже перетворилися на подерту часом пригадку. Вони ледь вибралися живими. А тепер спускалися витими сходами нижче, нижче до просякнутих кров’ю кімнат, і штин заліза й солі здіймався все вище.
А там на них чекала шахіда Аалея.
Не було більше елегантної сукні, корсету з кісток морського змія, гарної маски-доміно. Вона перебралася в чорне, і ріки волосся барви воронячого крила підкреслювали бліде обличчя у формі сердечка. Колір мала тільки її посмішка. Червона, як та кров, що точилася з Міїної руки.
— Розважилися, бавлячись у звичайних людей, мої любі? — спитала вона.
— Ви… — Трік скривився, він ще не встиг відновити дихання. — Ви…
Шахіда наблизилась до них кахляною підлогою. Прибрала Трікову руку від рани, клацнула язиком. Поцілувала Міїні пальці, вкриті кров’ю.
— Це наш подарунок, — промовила вона. — Нагадування. Ходіть між ними. Бавтеся між ними. Живіть, смійтеся, любіть між ними. Та ніколи, на жодну мить не забувайте, хто ви.
Аалея відпустила Міїну руку.
— І ніколи не забувайте, що таке — служити.
Шахіда махнула рукою на басейн.
— Щасливої Десятини, діти.
ОБЛИЧЧЯ
Живим із Богодола не повернувся лише один з них. Темноволосий хлопець з приємною усмішкою, якого звали Тово. У Залі Жалоби по ньому відслужили мовчазну месу.
Камінь без позначки.
Порожня гробниця.
Коли заспівав хор, а превелебна матінка промовила молитву до кам’яної богині, Мія намагалася відчути щось гірке. Подумати про те, ким був цей хлопець і чому загинув саме так. Та дивлячись на інших аколітів, на ті холодні очі та стиснуті губи, вона знала, про що всі вони думають.
Краще він, аніж я.
І більше ніколи Мія не чула, аби хтось згадував Тово на ім’я.
Минали тижні, Велику Десятину ніхто не відзначав, подяк ніхто не возносив. Скидалось на те, що маскарад позбавив ці стіни останнього подиху легковажності. Ткаля продовжувала працювати, витесуючи шедеври з інших, та всі усмішки й підморгування, флірт і дотики пішли в небуття. Тепер, як ніколи раніше, вони усвідомили, що це більше не забавка.
Того обороту, коли ткаля завершила роботу над Діамо, Мія звернула увагу, що Трік не прийшов на заняття до Зали Кишень. Після неприємного уроку про порошкові пастки та мистецтво їх уникати вона піднялася витими сходами й знайшла хлопця в Залі Пісень. Сорочки на ньому не було. Тіло блищало від поту. Він тримав у руках двійко дерев’яних мечів і так гамселив тренувальний манекен, що покриття опудала майже верещало.