— Та нічого особливого.
Мія відчула, як у животі щось хворобливо перекрутилося. Спазм болю. Сліпучий спалах. І коли вона відсахнулася назад, прикриваючи очі долонею, то роздивилася три диски: рожеве золото, платина, жовте золото — що мерехтіли на тонкому ланцюжку.
О Богине…
Мишоловова трійця. Освячений медальйон, благословенний Правицею Аа.
Мія позадкувала. Джессаміна ступила вперед, посмішка її ставала все ширшою. Жах омивав дівчину холодними хвилями, Пан Добрик здригався в тіні. І хоча в променях, що линули з вітражів, сонця заледве мерехтіли, Мію це світло сліпило. Спалювало. Спопеляло. Джессаміна наближалася, Мія впала навколішки, рот у неї сповнила жовч. Трік підхопив тренувальний меч та загарчав.
— Джесс, негайно прибери цю кляту штуку.
Дівчина закопилила губи:
— Але ж, Тріку, ми щойно почали.
— Я сказав — прибери!
Дівчина підступила до Мії на ще один крок, сонця й далі сяяли. Трік здійняв тренувальний меч, і Діамо ступив йому назустріч, стиснувши кулаки-кувалди. Хлопці зчепилися, Трік замахнувся дерев’яним мечем, і той з різким хрусь врізався в руку Діамо. Ітреєць загарчав від болю й змахнув кулаком. Здійнялася буча: літали кулаки, лікті, прокльони. Та весь цей час Джессаміна наближалася, Мія задкувала кам’яною долівкою, а блювотиння булькотіло в неї в горлі.
Безпорадна. Страх Пана Добрика лився в неї і подвоював власний. Потроював. Спиною вона врізалася в щось тверде й зрозуміла, що це вже стіна. Дівчина заплющила очі перед цим жахливим палючим світлом. Навколишня пітьма корчилась, в’янучи, наче квіти, що надто довго на сонцях простояли. А коли Джессаміна підійшла ще ближче, і Мія відчула, що світло фізично тисне на неї, що серце її гупає так гучно, наче вже ось-ось вибухне в грудях, Пан Добрик нарешті відірвався від її тіні.
Відірвався й утік.
— Пане Добрику!
Тінь прожогом, із шипінням кинулася бігти. Пробігла камінною долівкою. Помчала сходами вниз. Не-кіт зник з очей, а Мія кричала йому вслід, поки жах затоплював її ревучими хвилями. Вона ледь відчутно копнула Джессаміну, почула, як дівчина засміялася, відступаючи назад. Почула, як горлає Трік. Як пульс гупає у вухах. Біль. Страх — такий непроглядний, що їй уже здавалося, що вона помре. І коли терпіти вже було несила, коли це жахливе світло погрожувало дощенту випалити її очі…
— Свята Матір, що тут відбувається?
Джессаміна розвернулася, і її тіло затулило світло. Крізь нудоту та пекучі сльози Мія роздивилася, що посеред тренувального кола стоїть шахід Соліс, склавши величезні руки на грудях, білі очі ні на що конкретне не дивляться. Трік з Діамо підхопилися з підлоги, Джессаміна хутко сховала намисто під туніку. Коли сонця зникли з очей, біль, що роздирав Міїне тіло, майже одразу вщух. Та Пан Добрик зник, а страх залишився й ворушився всередині неї слизьким припливом. Вона випросталася — пульс усе ще калатає — і пошукала поглядом темряву. Та друга свого дівчина не побачила.
— Аколіти, я поставив запитання, — проревів Соліс.
Не звертаючи уваги на Шахіда Пісень, Мія по стіночці відповзла подалі від Джессаміни. Сліпі очі повернули в бік її кроків, та вона дісталася до склепінчастого виходу і на тремтливих ногах рушила вниз. Вона чула, як реве Соліс, вимагаючи пояснень. Трік кликав її, та вона проігнорувала його й пошкандибала в пітьму.
— Пане Добрику?
Жодної відповіді. Жодного відчуття присутності її друга. Тільки страх, давно забута приголомшлива вага страху. Руки в неї трусилися. Вуста затремтіли. Він покинув її, збагнула дівчина.
Він покинув мене…
— Пане Добрику!
— Міє, стій! — кричав Трік, біжучи слідом за нею сходами.
Та дівчина на нього не зважала, вона йшла і йшла крізь заплутані коридори, крізь підсвічений вітражами морок і кликала тіньокота на ім’я.
— Стій! — схопив її за руку Трік.
— Пусти мене!
— Це місце — клятий лабіринт. Він де завгодно може бути.
— І тому мені треба його знайти! — вона розвернулася й заволала в пітьму: — Пане Добрику!
— Він просто перелякався. Повернеться, коли заспокоїться.
— Ти цього не знаєш! Ті сонця, та сука — вони йому зробили боляче!
— То що ти збираєшся робити? Вештатись у темряві, шукаючи щось, зроблене з пітьми? Та подумай ти хвилинку!
Мія шалено закліпала. Спробувала відновити дихання. Перебороти страх. Цю вагу. Цей холод. Богине, це так тяжко, вона такого вже багато років не відчувала. Жодної миті відтоді, як там, у бочці, вона знайшла ніж — подарунок, що врятував її життя. Та тоді, під горою, Трік правду казав: вона так довго покладалася на тіньокота, що забула, як це — самій боротися зі страхом. Ноги в неї трусилися. Живіт повнився масною кригою. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Страх з реготом повернувся. Надто великий. Надто сильний.