Він її покинув. Уперше, відколи вона пам’ятала.
Я лишилась одна…
— О богине, — шепнула вона. — О богине, поможи мені…
Отак вона й застрягла в пітьмі. Не ладна йти далі. Надто налякана, аби стояти спокійно. Відбитки триклятих сонць плавали під повіками щоразу, коли вона кліпала. Вона все ще її відчувала. Ту неможливу ненависть. Три ока Всевидючого, що випалюють її зір. Що ж вона зробила, аби заслужити на таке? Що з нею не те? І що їй робити, якщо він не повернеться?
А тоді вона це відчула. Сильні руки, що охопили її стан. Міцно стиснули. Трік притулив її до грудей, закутав обіймами. Погладив по голові. Пригорнув ближче.
— Усе гаразд, — промурмотів він. — Усе буде гаразд.
Мія зосередилася на теплі його оголеної шкіри. На серцебитті. Заплющила очі. Просто дихала. Їй тепло, спокійно і вже не настільки самотньо. Вона почала відбиватися. Від страху. Повільно. Кожен дюйм здавався милею. Та вона відкинула його — униз, десь під ноги — і тупала по ньому, тупала щосили. Намагалася зрозуміти, що все це означає. Чому ті сонця так їй пекли. Що вона зробила, щоб викликати таку ненависть божества. Що настільки сильно перелякало створіння, яке харчувалося самим страхом.
— Забагато запитань, — шепнула вона. — Замало відповідей.
— То що збираєшся робити?
Мія гмикнула, важко глитнула. Поклала обидві долоні Тріку на груди і, зібравши всі сили, що тільки знайшла, відсунулася. Вона подивилася хлопцеві у вічі, а серце в неї все ще гучно калатало. Вуста їхні розділяло кілька дюймів.
— Міє?
Дівчина глибоко вдихнула. Кинула погляд униз, на свою тінь на камені й побачила, що вона не темніша за хлопцеву. Вже не така темна, аби стало на двох. І тут, у цій чорняві, вона нарешті знайшла розгадку своєї головоломки.
— Думаю, настав час звернутися по допомогу до найнебезпечнішої людини в цьому місці, — промовила вона.
Трік озирнувся на Залу Пісень, залу шахіда, якого вони лишили позаду.
— А хіба ми щойно не втекли від найнебезпечнішої людини в цьому місці?
Мія спробувала усміхнутися.
Знайшла в собі сили похитати головою.
— Доне Тріку, ви замало часу проводили поруч із бібліотекарями.
СЛОВА
Парочка затрималась рівно настільки, аби Трік встиг вдягнути нову сорочку, і вони разом — перевірити Міїну кімнату: раптом тіньокіт там. Вона пошукала в чорняві під ліжком, у кутках та комірчинах, та коли вони нічого не знайшли, то поспіхом рушили крізь звивисту пітьму. Пролунали дзвони до вечері, та Мія з Тріком пройшли повз Небесний Олтар і рушили глибше в темряву, поки не опинилися перед читальнею. Перед ними бовваніли двері — двадцять футів заввишки, фут завтовшки, — що тихесенько прочинилися, коли Мія їх мізинчиком торкнулася.
Знайомий запах підхопив її та відніс назад до щасливіших оборотів: коли вона згорталася клубочком у своїй кімнаті над крамничкою Меркуріо в оточенні гір найкращих друзів. Тих самих, що рятували її від болю, від сліпучого сонячного світла, від думок про матір та брата, замкнених у темній камері.
То були книжки.
Мія глянула собі під ноги — тінь увійшла до бібліотеки поперед неї. Вона все ще була не темнішою за Трікову. Жодної різниці. Порожнеча всередині стала дибки й вишкірила зуби, і на якусь мить дівчина зрозуміла, що надто налякана, щоб зробити ще один крок. Та зрештою стиснула кулаки й увійшла до читальні, вдихаючи запахи чорнила й пилу, шкіри й пергамену. Трік стояв поруч, роззираючись морем полиць. Мія втягувала в легені слова. Сотні, тисячі, мільйони слів.
— Хроністе Аелію? — покликала вона.
Відповіді нема. У царстві чорнила й пилу панувала тиша.
— Хроністе? — озвалася вона знов. — Агов?
Дівчина зійшла сходами на перший поверх і ступила до лісу полиць. Приміщення освітлювало все те ж безджерельне сяйво, та між полицями воно здавалося тьмянішим, а тіні — глибшими. Вештаючись поміж стелажів, двоє молодиків зрозуміли, що книжки їх оточили вже зусібіч. Чорні полиці, що сягали аж до стелі, повнилися пишно оздобленими сувоями та запорошеними томами, величезними товстими альбомами та кодексами в різьблених обкладинках. Голоси писарів та королев. Воїнів та святих. Єретиків та богів. І всі вони тепер безсмертні.