Вони занурювались дедалі глибше, кликали хроніста, губилися між тінями. Полиці утворювали лабіринт, що звивався в усіх напрямках. Трік відкашлявся й заговорив, і голос його відлунював крізь морок:
— А ми точно мусимо нишпорити тут самі?
Очі Мії ковзали рядами полиць, серце гупало в грудях:
— Злякався, мій хоробрий центуріоне?
— Знаю-знаю, поводитися як гостроязика принцеса хитродупості — то твоя природна модель самозахисту, яка взяла гору, але мушу зауважити: я тут, аби тобі допомогти.
Мія кинула на нього косий погляд.
— Ага. Даруй.
— Що ми шукаємо?
Мія глибоко вдихнула. Похитала головою.
— Коли Джессаміна витягла ті сонця… це було так, наче мене вогнем пекло. Наче світло могло мене спопелити. Я цього геть-чисто не розумію, і мені це набридло. Оце — найбільша бібліотека, що я тільки бачила. Якщо на світі є книга про темряників, вона мусить бути тут. Тріку, мені треба дізнатися, що я таке.
— А хіба твій шахід тебе нічого такого не вчив?
— Щось я підозрюю, що Меркуріо про темряників знає не більше за будь-кого з тутешніх. Клір каже, що мене Матір позначила, але не схоже, що хтось з них узагалі розуміє, що це означає. А з володаря Кассія толку було, як від купи цегли, коли я його в Богодолі запитала.
— Володар Кассій — темряник?
— Володар Кассій — мудак.
Мія прицмокнула й похмуро стенула плечем.
— Зате вилиці в нього гарні.
Дівчина рушила вперед, кличучи хроніста й не отримуючи відповіді. Розглядаючи корінці, що вона минала, Мія помітила, що багацько книг у читальні були написані мовами, яких вона не знала. Абетками, яких вона ніколи не бачила. Насупившись, вона спинилася перед полицею з геть запилюженими томами та примружилась, роздивляючись назви. До однієї книги вона придивилась особливо уважно — то був великий кодекс, оправлений у чорну шкіру, з написом на корінці, витесненим срібними літерами.
— Але ж це неможливо, — видихнула вона.
Дівчина витягнула книгу з полиці, похитнувшись під її вагою. Попленталась до невеличкого пюпітра з червоного дерева та обережно розгорнула книгу.
— Бути такого не може…
Трік зазирнув їй через плече.
— Ага. Це точно книжка.
— Це ж Ефаєс. «Книга дивовиж».
— Цікаве чтиво?
— Звідки ж мені знати? Усі копії спалили за Ясного Світла. Ця книга… її не мусить існувати, — Міїн погляд ковзав полицями. — Дивись, це ж «Єресі» Босконі. І трактат Лантімо-старшого «Про Пітьму і Світло».
— Міє, у мене тут відчуття з’явилося, наче нас тут не мусить бути…
Страх Тріка відлунював і в ній теж, та вона щосили його відштовхнула.
— Правда про те, що я таке, має бути десь тут. І я не піду, поки ми її не знайдемо.
— Може, варто з літери «Н» почати?
— «Н»?
— Ну, як «настирна». «Нетямуща». «Нахабна».
— Як «нафіг пішов».
— Диви, що за бойовий дух.
Посміятися було приємно. Сміх допоміг прогнати холод з кишок. Та Трік завмер, усмішка вмерла в нього на вустах, і хлопець насуплено подивився в пітьму.
— Ти це відчуваєш?
— Що саме?
Мія нахилила голову. І коли завмерла отак посеред пітьми, то почула, як підлогою ширилася ледь чутна вібрація, що піднялася її ногами та облаштувалася десь в осерді хребта.
— Оце я відчула, — прошепотіла вона.
Спочатку відчуття було ледь помітним: книжки задрижали на своїх полицях. А згодом вібрувати почали самі полиці, книжки замурмотіли, пил здійнявся м’якими хмаринками. Коли дрижаки погіршились, Мія пошукала тіні — підлога під ними здригалася. Тепер серце в неї калатало щосили. Вона не знала, як глибоко вони зайшли до цього лабіринту, і зненацька почало здаватися, що розумною цю ідею не назвеш. Без Пана Добрика, що ховався б у її тіні, дівчину швидко наздогнав страх. У роті пересохло. Пульс стугонів.
— Та що це таке, Матінки заради? — спитав Трік.
Мія розчула шерехливий звук. Такий, наче по каменях тягнули щось величезне. А потім посеред бібліотечної пітьми здійнявся розкотистий рев.
— Міє, вшиваймося звідси.
— Ага, — кивнула вона. — Давай.
Коли вони кинулися в напрямку, звідки (Мія на це сподівалася) прийшли, оцей звук, наче щось тягнеться, погучнішав. Та в хащах полиць усе було однакове: навколо них здіймалися такі самі безликі ряди. Парочка здригнулася, коли почула в пітьмі ще одне ревіння, Трік схопив Мію за руку й кинувся навтьоки.
— Що це таке?
— Та я навіть знати не хочу. Мерщій!
Тепер книжки вже майже падали з полиць. І коли Мія з Тріком завернули за ріг, дівчина зрозуміла, що вони вперлися в глухий кут. Вони вилаялися, кинулися назад, і тут пролунав ще один рик — цього разу вже ближче. Надто близько, щоб почуватися спокійно. Жодного бажання брати участь у тому, що мусило статися, Мія не мала, тож вона схопилась за тіні й рвонула їх, загортаючи себе в кокон. Такого вона ще ніколи не робила, її оточувала темрява, що ніколи не знала дотику сонць, та вона охопила Тріка за плечі й затягнула до свого кокона, щільно огортаючи тінями їх обох.