Чи могла?
— Матінко! — кликала Мія зі сльозами на очах. — Матінко, це Мія!
Нескінченні коридори. Чорнява, що не знає світла. Глибша й глибша тінь.
— Матінко?
Матінко!
Мія рвалася вгору, пасма просякнутого потом волосся липнули до шкіри. Серце гупало об ребра, очі широко розплющилися, груди здіймалися. Охоплена панікою дівчина змигнула в темряві й нарешті впізнала свою кімнату на Тихій Горі, вкриту м’яким світлом, що не мало конкретного джерела.
— Просто сон, — шепнула вона.
Ні, не сон. Кошмар. Їх у неї вже багато років не було. Коли б безнічні жахіття не підкрадалися до її ліжка над крамничкою Меркуріо, коли б привиди минулого не намагалися пробратися до її голови під час сну, поруч завжди був Пан Добрик. Він їх на клоччя шматував. Та тепер вона лишилась сама. На поталу власним снам.
Власним спогадам.
Доньки Божі, де ж він може бути?
Мія змусила себе сісти, попри трем. Голова похилилася. Охопила себе руками. Страх б’ється в грудях синхронно з пульсом. Коли вона стиснула кулаки, тіні на стіні заворушилися. Вона згадала, як ті корилися їй тоді, останнього разу, коли сонця впали з неба. Останнього разу, коли вона…
Не дивись.
Вона думала, що все з нею буде гаразд. Після походу до бібліотеки Трік провів її до кімнати, запевняючи, що Пан Добрик повернеться. Пробили дев’яті дзвони, вона скрутилася калачиком у ліжку й спробувала переконати себе, що все буде гаразд. Та, коли поруч не було друга, що ставав на її захист, ніщо не могло спинити її сни. Спогади про ту позбавлену світла, просякнуту кров’ю діру. І те, що вона там побачила.
Не дивись.
Вона міцно-міцно заплющила очі.
Не дивись.
Порожня кімната. Порожнє ліжко. Самотність. Страх. Що накриває її хвиля за хвилею. Уже багато років вона не залишалася по-справжньому наодинці із собою. Ніколи не мала справи з нічними жахіттями, коли поруч нікого не було. Вона притисла пальці до очей, зітхнула.
Уже минули дев’яті дзвони. Знехтувати забороною превелебної матінки буде справжньою дурнею, особливо після того, що вони з Цитем зробили. Та вона вже виходила разом з Ешлін, і ніхто їх не спіймав. І врешті-решт до місця, де вона хотіла б опинитися, всього лише кілька дверей.
Місце, де я хочу опинитися?
Перед нею потягнулася перспектива довгих безсонних годин.
Здійняв голову страх, що Пан Добрик може ніколи й не повернутися.
У грудях розцвіла впевненість.
Місце, де я хочу опинитися.
Тьмяний коридор. Руки тремтять. Вона огорнула замок тінями, щоб приглушити звук, та пальці в неї так сильно тремтіли, що вона вже не була певна, чи зможе його зламати. А якщо постукає, хтось зможе почути. Ешлін. Діамо. Джессаміна.
Нарешті замок клацнув. Двері привідчинилися, а тіні притлумили скрип петель. Вона уважно вгледілася в затемнену кімнату, тихо зайшла досередини. Перелякано хапнула ротом повітря, коли щось схопило її за руку, швиргонуло спиною до стіни й притисло ніж до горла. Пауза. Він упізнав її попри пітьму, опустив клинок та заговорив крізь стиснуті зуби.
— Зуби й Паща, ти що тут робиш? — просичав Трік.
— Сюрприз?
— Дідько, я ж тобі горло міг перерізати!
Вона доклала зусиль, щоб сповільнити пульс, що гнав чвалом, і відсунула страх подалі, аби заговорити.
— Заснути не могла, — шепнула вона.
— І тому вломилася до мене в кімнату? Уже дев’яті дзвони були; що, якби тебе спіймали?
— Вибач, — Мія облизнула пересохлі губи. Глитнула.
Він усе ще притискав її до стіни — досить близько, щоб відчувати його запах. Дівчина усвідомила, що він, мабуть, голим спав — шкіра відблискувала в тьмяному свіченні. Погляд її помандрував його тілом, пружними м’язами позбавленого волосся торса, напнутими жилами на шиї, на руках. Дихання дівчини трохи пришвидшилось. Страх, що її розбудив, і далі баламутився всередині, але тепер у ній нуртувало і щось інше. Щось древніше. Сильніше.
Я цього хочу?
Вона подивилася вгору. У ті глибокі горіхові очі, погляд яких пом’якшило співчуття. Він не міг зрозуміти, як це. Не міг знати, ким був для неї Пан Добрик. Та вона бачила, як його злість тане, і її заступає тихе розуміння.
— І ти вибач. Я просто злякався, от і все.
Трік зітхнув і трохи відсунувся. З її вуст зірвався невисловлений протест, і вона потягнулась уперед, провела пальцями по його передпліччю. Шкіра його взялася сиротами. Вона поклала долоню на твердий вигин його плеча. Завадила відсунутись ще далі.