Погляд Мії спинився на мапі, яку вона не впізнала і яка майже сховалася за рухливими тінями. На ній розкинулось величезне місто — величніше за Богоділ, і його межі та вулиці не нагадували жодне інше місце, яке вона колись бачила.
— А де це? — спитала вона. — Я це місце ніколи не бачила.
— Не бачив і я.
Мія подивилася на Марія з неприхованим запитанням у погляді. І, як Аалея вчила, дозволила мовчанці самій його поставити. Марій не розплющив очей, та вуста його вигнулися в тій прегарній лінивій усмішці. По всьому було видно, що й промовець знався на Аалеїному мистецтві.
— А ви можете розповісти, чому ви його не бачили? — нарешті спитала Мія.
— Бо воно нині не існує, — відповів Марій.
— А як воно звалося.
— Ур-Шуум.
— Це ж ісіїрська, — промовила Мія. — «Перше місто» означає.
Марій зітхнув, від нього аж пашіло нудьгою.
— Ти тут не для того, аби географії вчитися, маленька темрянице. Кажи, що за справу маєш, та облиш мене, допоки спрага моя не переважить моє терпіння.
Мія з відразою глитнула, міркуючи, звідки ж, власне, береться кров, яку п’є Марій. Вона не насмілювалась озирнутися, щоб глянути, чи Ешлін ще тут. Дівчина наблизилась до промовця ще ближче, затуляючи собою алькови — на той випадок, якщо він очі розплющить. З такої відстані вона могла роздивитися небесно-блакитні вени під блідою шкірою. Кутасті вилиці, довгі трепетливі вії і ці вправні пальці, що пряли повітря. Мія зачудувалася, чи він народився на світ настільки вродливим, чи це сестра виткала його таким. І тут вона нарешті перечепилася через тему, якою його можна було відволікти…
— Я хотіла поговорити з вами про Наєв.
Очі Марія розплющились. Білки їхні заволокло тонкою червонястою пеленою, райдужки — яскраво-рожеві. Повільно, неймовірно повільно промовець повернув голову й зосередив погляд на Мії. І той погляд тиснув на неї свинцевою вагою. Дівчина відчула себе мухою, що потрапила до багряного павутиння.
— Наєв, — повторив Марій.
Повітря згусло, хвилі крові в басейні заворушилися трішечки сильніше. І Мія вперше звернула увагу на те, що Марій не кліпав.
— У Шерехпустці я врятувала їй життя.
— І се мені відомо, аколітко.
— Я бачила її обличчя. Те, що з нею Маріелла зробила. Марію, це неправильно.
— Не тобі просторікувати про правильне й неправильне, мала вбивце.
— Я перепрошую?
— Не переді мною мусиш ти просити, — усміхнувся Марій. — Се ж не моє тіло ти скалічила, аби сплатити за місце біля сього олтаря, хіба ні?
У Мії аж жовна випнулись.
— Чоловік, якого я вбила, щоб сюди потрапити, сам був убивцею. Він сотні людей убив. Може, тисячі. Він мого батька повісив. Він на це заслуговував. Цілком і повністю.
— А інші?
Мія блимнула.
— Інші?
Марій підвівся на рівні — мляво, неквапом. Підступив до Мії так близько, що вона відчувала жар його шкіри. Чоловік нахилився ближче, біла, як кістка, гривка мазнула Мію по чолу. Вологі від крові вуста, що молили про поцілунок, опинилися за один подих від неї. На якусь запаморочливу мить вона подумала, що саме це він і збирається зробити, та відчула, як пульс її пустився у чвал, а нутро стиснулося від самої думки. Та натомість він вдихнув, глибоко втягуючи повітря, і повіки його зімкнулися. А коли він заговорив, то посміхався.
— Я чую на тобі кров їхню, мала темрянице.
Мія примусила себе не сахатися. Не позадкувати.
— Сестра послухає вас, Марію. Вона вас любить.
— Як і я її. Як Світло любить Темряву.
— Але ж Наєв вас також любить. Вона не заслуговує на такі страждання.
Промовець торкнувся великим пальцем її підборіддя. Легесенько відкинув її голову назад. Мія уявила, як ці рубінові вуста торкаються її шкіри, зуби прихоплюють горло. Дівчина стримала тремтіння. І зрозуміла, що дихати їй стає дедалі складніше.
— Ніколи я не куштував когось, подібного до тебе… — прошепотів він.
І знову вуста Марія склалися в медвяну усмішку. Та, дивлячись йому просто у вічі, Мія побачила, що в них — порожнеча. Для нього це було просто гра, а вона — миттєва розвага. Краса його була поверхова, він весь точився марнославством та всередині був так само гнилим та потворним, як сестра його — зовні. І нехай навіть Наєв його кохала — нехай Мія бачила, як будь-яка жінка може в нього закохатися, — вона знала: як не рахувати Маріеллу, любити Марій міг тільки себе.