Час минав, ініціація наближалася, випробування ставали складнішими. Мії зосередитися на навчанні допомагала думка про вендету проти Скаеви та його псів, але всі аколіти знали, що саме на кон поставлено. Відколи минув маскарад на Велику Десятину, між ними загинула ще одна людина — хлопець на ім’я Леоній, якому випадково перебило горло в Залі Пісень, і він задихнувся ще до того, як встигли Маріеллу на допомогу прикликати.
Із двадцяти дев’яти аколітів, які розпочали навчання, лишилося тільки п’ятнадцять. А тоді стався випадок, що згодом дістав назву «Блакитний ранок».
Почався він, як і будь-яка інша криза, з тепер уже добре знайомого шепоту Пана Добрика:
— …стережися…
Мія розплющила очі й, негайно прокинувшись, витягнула стилет. Вона почула ледь чутне шипіння. Підвела погляд і помітила, що один з каменів стелі над ліжком відсунувся вбік і крізь цей отвір до її покоїв точаться прозорі випари. Пара витанцьовувала в повітрі, наче дим від сигарил, — некваплива й голубувата.
Мія низько пригнулася, кинулася до дверей, повернула ключ і зрозуміла, що замок не відчиняється. Завжди напоготові після отих ранішніх уроків Мишолова та Павуковбивці із замками-пастками, дівчина натягнула міцну шкіряну рукавицю й смикнула за ручку. Та не піддавалась.
— …міє…
Дівчина глянула через плече й побачила, що блакитнуватої пари побільшало. Потік густішав, повітря в кімнаті бралося туманом. Мія відчула їдкий присмак на корені язика. Очі запекло. Принаймні ці симптоми вона натвердо завчила.
— Аспіра… — видихнула вона.
— …ще одне випробування…
— А я ж хотіла довше поспати.
Дівчина підхопила з підлоги сорочку, змочила її у воді з умивальника та затулила мокрою тканиною лице. Аспіра спричиняє параліч та смерть від повільної задухи. Вона важча за повітря і незаймиста в газоподібній формі. Мія чудово знала, як зробити протиотруту, але жодних матеріалів в неї при собі не було. Та волога шмата, що рот затуляє, сповільнить дію пари принаймні на кілька хвилин — задосить часу, аби вигадати план порятунку.
Очі дівчини оббігли кімнату, думки стрімко помчали вперед.
Ключ у шпарині не ворушився, а спроба висадити двері плечем тільки синець по собі залишить. Петлі трималися на залізних цвяхах, вона могла б їх повитягували, але це потребує часу, а більше кількох хвилин вдихання аспіри призведе до тихої меси в Залі Жалоби та гробниці без таблички.
Мія притиснулась щокою до підлоги й зазирнула під двері. Почула кашель. Гуркіт важких предметів, що ними по дереву гамселять. Слабкі викрики. Крізь шпарину точилося чисте прохолодне повітря — разом зі звуками дедалі гучнішої паніки. Якщо в аколітів не вийде вибратися з кімнат, помруть усі до останнього.
— Зуби й Паща, вони в пацьорки вже не граються, — засичала дівчина.
— …між цією миттю та ініціацією тиск тільки збільшуватиметься…
У Мії дихання перехопило.
Вона подивилася на шпарину під дверима. На діру в стелі.
— Тиск, — шепнула дівчина.
Вона схопила пляшку віскі з нічного столика та виплеснула рідину на м’яке сіре хутро, що встеляло її ліжко. Схопила сигарили, викресала іскру, торкнулася краю ліжка й позадкувала. З глухим вжух золоте вино зайнялося полум’ям. Мія зіщулилася біля дверей, спостерігаючи за пожежею, і невдовзі її ліжко радісно палало.
— …якщо десь тут сховалась метафора…
Температура зростала, полум’я підігрівало все разом: повітря, дим та випари аспіри, і розігріте повітря витягувалось крізь діру в стелі. Мія підхопила один з десятка ножів, що валялися в кімнаті, й устромила його в перший гвіздок, що утримував петлі дверей.
Ліжко перетворилося на яскраву й тріскотливу кулю полум’я. Дим — разом з випарами аспіри — витягувало нагору, та очі в Мії все одно сльозилися, а в горлі пекло. Вона висмикувала цвяхи, один за одним, та кидала на підлогу з глухим металевим дзеньком. Урешті-решт вона витягнула стільки гвіздків, що двері ледь на місці трималися, кілька копняків з розгону вибили останні опори, і двері вивалились до коридору.