Мія вибралася назовні, кашляючи, зморгуючи сльози. У кінці коридору стояли Павуковбивця та Мишолов. Шахід Кишень робив позначки побіля імен у величезній книзі в шкіряній оправі. Сувора Шахіда Істин вділила Мії посмішку.
— Сніданок подадуть у Небесному Олтарі за п’ятнадцять хвилин, аколітко, — сказала вона.
Мія відновила дихання і ступила вбік, щоб пропустити двох Рук, які зайшли до її кімнати погасити ліжко. Побачила, що двері до Карлоттиної кімнати розчахнуті — замок на друзки розлетівся, наче скляний був. Двері Озріка обвуглилися вщент. З-під дверей Цитя визирав довгий пергаментний сувій, крізь який було чутно спокійне дихання. І поки вона за всім цим спостерігала, очевидно заблокований замок на дверях Ешлін якимось чином клацнув, відчинився, дівчина спокійнесенько вийшла до коридору, сховала відмички до кишені й підморгнула.
— Раночку, Корвере, — вишкірилась вона.
Мія перевела погляд на двері Тріка і з полегшою побачила, що ті вже розчахнуті. Вони з Еш поплентались до Небесного Олтаря, лишаючи позаду штин аспіри та диму. Трік з Озріком вже сиділи за одним столом із Карлоттою. Трік спостерігав за сходами й неприховано засяяв, коли побачив Мію. Лотті схилилася над нотатником у шкіряній оправі, робила записи та стиха ставила Озрікові запитання. Хлопець нахилився ближче до неї, аж випромінюючи чарівливість, а вуста його склалися в принадну усмішку.
Еш і Мія взяли їжу та всілися поруч із тріо. Мія угледіла, що Карлотта працює над якоюсь отрутою, але — от дивина — вона й близько не була схожа на формулу Павуковбивці. Усі її нотатки були зашифровані — схоже на якусь із варіацій послідовності Ельберті змішану з чимось доморослим.
А незле, як на колишню рабиню.
— Ну, я не здивована, що Лотті тут першою опинилася. Це ж отрута, вона на такому знається, — Еш кинула погляд на Тріка. — Але, свята прірвонька, ти, Трікі, як отак швидко вибрався?
— О маловірна.
— Дай вгадаю. Головою двері висадив?
— А не треба було, — Трік поворушив бровами. — Я запах аспіри розчув ще до того, як вони замки заклинили. Визирнув у коридор подивитися, що відбувається, Мишолов мене негарним словом на без’язиччі назвав і відіслав сюди.
Ешлін вишкірилась:
— Оце ти носик маєш, га, Трікі.
Трік знизав плечима й глипнув на Мію:
— А ти як вибралась?
Мія дивилася на сходи. Тепер у Небесному Олтарі аколітів побільшало. Джессаміна, Цить, Діамо, Марцелл… Але з пів дюжини аколітів усе ще бракувало. Еш уже до жартів взялася, але там, унизу, хтось помирав. Люди, яких вони знали. Люди, які…
Дівчина усвідомила, що всі інші вичікувально дивляться на неї, спраглі подробиць її втечі.
— Перепад тиску, — пояснила вона. — Гарячі випари здіймаються через діру в стелі. Протяг з-під дверей затягує свіже повітря. Звичайнісінька конвекція, описана Мікадесом у чотирнадцятому…
Три порожні погляди змусили Мію затихнути.
— Вона ліжко своє підпалила, — нарешті пояснила Карлотта, не відриваючи погляду від нотаток.
Еш подивилася на Мію, подивилася на Тріка. Розтулила рота, щоб щось сказати, але Мія її перервала.
— Жодного. Бля. Слова.
Еш з розумінням посміхнулася й повернулася до їди.
За три обороти Мія сиділа на новесенькому ліжку, але в повітрі все ще невиразно віяло гаром від попереднього. «Блакитний ранок» забрав життя ще одного учня — тихого хлопця на ймення Таніт, який, чесно кажучи, в Істинах ніколи зірок з неба не хапав. Ще одна безіменна гробниця в Залі Жалоби.
Ще один аколіт, який ніколи більше сонць не побачить.
Довкруж Мії лежали нотатки: вона знову працювала над Павуковбивцевою формулою. Із сигарилою в роті дівчина закопалася в «Аркімічні істини» та десяток інших книжок, які шахіда роздала неофітам. Мія чудувалася красі вбивчої загадки Павуковбивці: розгадати її було все одно що шукати єдину соломинку в скирті отруйних голок. І все ж ця загадка викликала в неї захват. Наче вона знов та маленька дівчинка зі скринькою-головоломкою. У вухах лунав материн голос:
— Красу ти маєш від народження, а мізки ще треба заробити.
Не дивись.
— …міє, ти вечерю пропустиш…
— Так, таточку.
— …здається, твій шлунок буркотить на якомусь забутому діалекті ісіїрської…
Вона відірвала погляд від записів, перед очима все ще танцювали формули. Поклала руку на балакучий живіт. Відповідь була десь тут, вона знала, знала. Але в неї ніяк не виходило до неї дотягнутися.
— Гаразд. Це зачекає.